Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
Але Чон До собаку не взяв.
- Це - подарунок для Сан Мун, - сказав він. - Ви зможете їй передати його від мене?
Чон До помітив у погляді товариша Бука запитання, і не одне - утім, той ні про що питати не став. Натомість товариш Бук просто кивнув.
Літак випустив шасі, і кози, що бродили злітною смугою, якимось чином здогадалися, що час відійти. Коли літак торкнувся землі, доктор Сон побачив машини, що зустрічали літак, і обернувся назад. На його обличчі відобразилася паніка.
- Забудьте про все! - крикнув він міністрові з Чоном До. - План повністю змінюємо!
- У чому річ? - спитав Чон До. Він подивився на міністра й побачив його переляканий погляд.
- Немає часу, - сказав доктор Сон. - Американці й не збиралися повернути нам те, що викрали. Ясно? Це нова історія.
Вони зібралися на кухні, намагаючись не втратити рівновагу, поки пілот усією вагою тиснув на гальма.
- Ось нова історія, - сказав доктор Сон. - В американців був складний план, вони всіляко нас принижували. Змусили займатися землеробством і стригти кущі біля сенаторового дому, так?
- Авжеж, - додав Чон До. - Ми були змушені їсти надворі, оточені собаками.
Міністр продовжив:
- Нас зустрічали без оркестру й червоної доріжки. Повезли нас у старих машинах.
- Нам показали гарне взуття, але потім довелося його повернути, - сказав Чон До. - За обідом нас змусили вдягтися по-селянськи.
Міністр сказав:
- Я був змушений спати поряд із собакою!
- Добре, добре, - сказав доктор Сон. На його обличчі була відчайдушна посмішка, але в очах грали задерикуваті бісики. - Оце Великий Керівник зрозуміє. І, може, ми врятуємо наші шкури.
Біля злітної смуги стояли три радянські «цири». Усі ті «ворони» були вироблені в Чхонджині на заводі «Сунлі-58», тож Чон До бачив тисячі подібних. У таких возили вантажі й солдатів, та й чимало сиріт привозили саме ними. У сезон дощів тільки «цир» міг десь проїхати.
Доктор Сон не бажав дивитися на «воронів» і їхніх водіїв, що курили гуртом, усівшись на підніжках. Він широко всміхнувся тим двом людям, які прийшли їх опитати. Але міністр із похмурим лицем не зводив очей із височенних шин, баків для пального. До Чона раптом дійшло, що коли когось мають везти з Пхеньяна до таборів, то гірськими дорогами міг проїхати тільки «ворон».
Чон До бачив гігантський портрет Великого Вождя Кім Ір Сена над терміналом аеропорту. Але ті двоє повели їх в іншому напрямку - повз групу жінок у комбінезонах, які, стоячи перед горою лопат, робили ранкову виробничу гімнастику, повз літак, що лежав на землі, розпиляний на чотири частини. Якісь діди, сидячи на відрах, вибирали з нього мідний дріт.
Вони зайшли до просторого порожнього ангару. У ямах на цементній підлозі стояла каламутна вода. Було кілька відсіків для механіків - там лежали купи інструментів, підйомників і верстатів, і доктора Сона, міністра та Чона До посадили в один з них так, щоб вони не бачили одне одного.
Чон До сів за стіл перед опитувачами, які перевіряли його речі.
- Розкажіть про вашу поїздку, - наказав один. - І нічого не забудьте.
На столі стояла друкарська машинка в чохлі, але вони, здається, навіть не збиралися нею скористатися.
Спочатку Чон До сказав лише те, про що було домовлено, - приниження у вигляді собак, паперового посуду та їжі під палючим сонцем. Поки він говорив, опитувачі відкрили його бурбон і, попиваючи, схвально кивали. Поділили його цигарки просто в Чона До на очах.
Здається, їх особливо зацікавив ліхтарик, і вони перервали Чона До, питаючи, чи не має він ще такого де-небудь. Скуштували в’ялену яловичину, поміряли рукавички.
- Ще раз спочатку, - попросив один з них. - Та нічого не забудьте.
Він перелічував приниження - відсутність оркестру в аеропорті й червоної доріжки, сліди життєдіяльності Томмі на задньому сидінні. Вони мусили, як тварини, їсти голими руками. Намагався згадати, скільки куль було випущено зі старих пістолетів. Описав старі машини. Чи казати про собаку на ліжку? Чи міг він випити склянку води?
- Немає часу, - відповіли вони. - Скоро закінчимо.
Один з опитувачів покрутив у руках DVD-диск:
- Висока якість? - спитав.
Другий махнув йому:
- Та нехай. Воно ж чорно-біле!
Зробили кілька знімків апаратом, але подивитися не змогли.
- Він поламаний, - пояснив Чон До.
- А оце? - спитали вони, тримаючи антибіотики.
- Жіночі таблетки, - відповів Чон До.
- Вам доведеться ще раз розповісти нам свою історію, - сказав один із опитувачів. - Ми повинні її записати. Ми скоро повернемося, а поки прийдемо, тренуйтеся. Ми будемо слухати, почуємо все, що ви скажете!
- Від початку до кінця! - додав другий.
- А з чого починати? - спитав Чон До. Чи почалася історія з Техасом, коли по нього приїхала машина, чи коли його проголосили героєм, чи коли хвилі понесли в безвість другого помічника? А де кінець? У Чона До було моторошне відчуття, що ця історія не матиме кінця-краю.
- Тренуйтеся! - повторив опитувач.
Двоє вийшли з ремонтного відсіку, Чонові До було чути приглушений голос міністра, який теж розповідав свою історію.
- По мене приїхала машина, - уголос сказав Чон До. - Був ранок. Кораблі в порту сушили сіті. Машина була «мерседесом» із чотирма дверцятами, у ній сиділи двоє. У ній були склоочисники та фабричне радіо…
Чон До звертався до балок угорі. Там сиділи й кивали голівками птахи, поглядаючи на нього. Що детальніше він розповідав, то неймовірнішою й химернішою здавалася оповідь. Чи правда Ванда принесла йому лимонад із льодом? Чи правда собака приніс йому кістку після душу?
Коли повернулися опитувачі, Чон До дійшов тільки до відкривання холодильника з «тигром» у літаку. Один із них слухав міністрів iPod, другий мав засмучений вигляд. Чон До чомусь сам повернувся до попереднього сценарію.
- На ліжку був собака, - сказав він. - Нас змушували стригти чагарник, а на сидінні були сліди злягання.
- А у вас точно ще такого нема? - спитав один із них, показуючи iPod.
- Мабуть, він його
