Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
Чон До мовчки подивився на неї. Пес знову ліг.
- Я дещо про вас дізналася, - сказала Ванда і знизала плечима. - Хто ти є - може, вже на «ти», коли така справа? Тоді було б чесно й мені дещо тобі про себе розповісти.
- Хоч там що у вашому досьє написано, - сказав Чон До, - це все неправда. Я більше не роблю людям зла. Я зовсім такого не хочу.
«Звідки в неї моє досьє, - подумав він, - коли правильної інформації про мене навіть у Пхеньяні не мають?»
- Я набрала в комп’ютері ім’я твоєї дружини Сан Мун - і ось ти, командире Ґа!
Ванда подивилася на нього, чекаючи реакції. Не побачивши жодної, продовжила:
- Міністр тюремних рудників, золотий пояс із тхеквондо, переможець японця Кімури, батько двох дітей, малинова зірка за неназвані подвиги й таке інше. Фотографій актуальних там немає, то не будеш проти, коли я покладу туди ті, які зробила?
Чон До закрив довідник.
- Ти помиляєшся, - сказав він. - І мене ніколи при інших не можна називати так!
- Командир Ґа! - сказала Ванда, смакуючи звучання цього імені. Вона поглянула у свій телефон. - Тут у мене додаток показує, де проходить орбіта космічної станції, - сказала вона. - Вона за вісім хвилин буде над Техасом!
Чон До пішов за Вандою надвір, на край пустелі. Над ними розкинувся Чумацький Шлях, із гір нісся запах креозоту й сухого граніту. Коли вдалині подав голос койот, собака став між Чоном До і Вандою, його хвіст збуджено трусився, - і всі троє прислухалися, чекаючи відгуку іншого койота.
- Томмі, - спитав Чон До, - це він говорить корейською, так?
- Так, - відповіла Ванда. - Він десять років служив на морі.
Вони приклали долоні козирком до лоба й стали видивлятися в небі супутник.
- От чого не розумію, - перевела дух Ванда, - що робить у Техасі міністр тюремних рудників? І що це за інший чоловік, якого називають міністром?
- Він тут не винен. Він робить, як йому сказано. Вам треба зрозуміти: там, звідки ми, якщо тобі скажуть, що ти сирота, - то ти і є сирота. Якщо скажуть: «Лізь у нору!» - то раптом виявиться, що ти і є той, хто має лізти в нору. Якщо скажуть робити людям зле, то воно й починається…
- Робити людям зле?
- Я хочу сказати, що коли йому сказано поїхати в Техас і розказати те і те, то він і є саме та людина.
- Я тобі вірю, - сказала Ванда. - І намагаюся зрозуміти…
Ванда першою помітила Міжнародну космічну станцію, яка діамантово блищала й мчала небом. Чон До провів її очима, так само вражений і здивований, як і тоді, коли капітан уперше побачив її над океаном.
- Ти ж не збираєшся втекти, ні? - спитала вона. - Якщо ти цього хочеш, то буде купа неприємностей, повір мені. Але це можливо, май на увазі. Я не кажу, що це неможливо.
- Доктор Сон, міністр, ти ж знаєш, що їх тоді чекатиме. Я б ніколи їм такого не заподіяв! - відповів Чон До.
- Звичайно, - погодилася Ванда.
Удалині, так що вже не можна було визначити відстань, гроза пойняла обрій. Проте її спалахи все одно вихоплювали з темряви ближчі гірські кряжі й натякали на якісь гори ще далі. Спалах однієї блискавки показав їм силует сови в польоті - вона тихо летіла, полюючи, між високих, схожих на голки, дерев.
- Ти почуваєшся вільним? - звернулася Ванда до Чона До й струснула головою. - Чи ти знаєш, як це - бути вільним?
«І як їй пояснити нашу країну?» - думав Чон До. Як пояснити, що випливти за її межі в Японське море - це свобода? Чи в дитинстві нишком утекти з того плавильного цеху на годинку погасати з іншими дітьми на купах шлаку, хоч усюди охорона, тому що всюди охорона, - то свобода в найчистішому вигляді? Як пояснити, що вогняна вода, яку вони робили з рису, пригорілого на дні казана, смакувала солодше за будь-який техаський лимонад?
- Тут є табори праці? - спитав він.
- Ні, - відповіла вона.
- Шлюб за вказівкою згори, обов’язковий час самокритики, гучномовці?
Ванда похитала головою.
- То не певний, що можу почуватися тут вільним, - сказав Чон До.
- І що я маю з цим робити? - спитала Ванда. Здавалося, що вона ось-ось розсердиться на нього. - Це не допоможе мені все зрозуміти.
- Коли ти в моїй країні, - сказав він, - усе просто й зрозуміло. Це найбільш прямолінійна країна на світі.
Вона подивилася вдалину, у пустелю.
Чон До спитав:
- То твій батько був тунельним щуром?
- Дядько, - відповіла вона.
- Гаразд, дядько. От більшість людей, які ходять навколо, - вони не замислюються, що живі. Але коли твій дядько збирався спуститись у ворожий тунель, він же, б’юсь об заклад, думав тільки про це. І коли вилазив нагору, то, певне, почувався живішим, ніж почуваємося ми, найживішим на світі; відчував, що до наступного тунелю ніщо його не торкнеться, що він нездоланний. От спитай його, де він почувався більш живим - тут чи там?
- Я розумію, що ти хочеш сказати, - сказала Ванда. - Коли я була малою, він завжди розповідав страшні історії про ті тунелі, але так, наче в тому нічого особливого. А коли він зараз приїжджає до тата в гості і вночі встаєш води попити - бачиш його на кухні, він там просто стоїть і в раковину дивиться… Це не відчуття нездоланності. Не бажання повернутися до В’єтнаму, де особливо гостро почувався живим. Це - бажання більше ніколи в житті отого всього не бачити. Подумай, як це пов’язується з твоїм образом свободи.
Чон До з печальним розумінням подивився на неї:
- Я знаю, який сон йому сниться. Через який сон він приходить на кухню.
- Повір мені, - заперечила Ванда, - ти не знаєш мого дядька.
Чон До кивнув.
- Справді, - погодився він.
Вона подивилася на нього, знову з прикрістю.
- Гаразд, - сказала вона, - розкажи.
- Я тільки хочу допомогти тобі його зрозуміти.
- Розкажи, - повторила Ванда.
- Що тунель обвалиться, - сказав Чон До.
- У тюремних
