Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
- Дякую, я пити не хочу.
- Ну це ж треба! - вразилася дружина сенатора.
Пілар відчинила холодильник.
- Ох ти ж, - сказала вона й відразу його зачинила. - Що ж мені з цим робити? Сьогодні в нас техасько-мексиканська кухня.
- Отакої! - похитала головою дружина сенатора. - Тигр.
- Навіть не знаю. - знизала плечима Ванда. - Мені трохи й цікаво, яке воно.
- Ти запах чула? - спитала Пілар.
- Вандо, - утрутилася дружина сенатора. - Та ми всі в пеклі, мабуть, будемо горіти за те, що в цьому холодильнику!
Чон До зіскочив зі столу. Однією рукою він почав заправляти сорочку.
- Коли б тут була моя дружина, - почав він, - то вона сказала б мені викинути це й натомість приготувала б стейк із яловичини. Вона б сказала, що смак усе одно не відрізнять, і всі спокійно їстимуть, не втрачаючи обличчя. За обідом я б хвалив, яке воно смачне, що це найсмачніше м’ясо в моєму житті, і вона б усміхалася.
Пілар подивилася на дружину сенатора й запропонувала:
- Тигрові тако?[25]
Сенаторова дружина теж спробувала на смак ці слова:
- Тигрові тако…
- Пак Чон До, вам зараз необхідний відпочинок, - сказала дружина сенатора. - Я проведу вас до кімнати, - промовила вона з приглушеною люттю, наче усамітнення разом із Чоном До було для неї якимось переступом.
У будинку було багато коридорів, де на стінах висіла сила-силенна родинних фото в металевих і дерев’яних рамках. Двері до кімнати, де він мав спати, були прочинені, і коли він відчинив їх зовсім, з ліжка стрибнув на підлогу собака. Дружину сенатора це, здається, не хвилювало. На ліжку лежало клаптикове покривало, і вона його розправила, щоб прибрати вм’ятину, яку залишив собака.
- Моя бабуся була справжня майстриня, - промовила вона й подивилася йому в очі. - Оце - мистецтво зібрати ціле полотно з клаптиків свого життя. Це грошей не потребує, а водночас ковдра розповідає історію.
Далі вона показала Чонові До, як читати клаптикову ковдру:
- В Одесі був млин, де на мішках із борошном друкували картинки з біблійних оповідей. Ці відбитки були як церковні вікна - вони допомагали людям побачити історію. Оцей шматочок мережива - з фіранки на вікні в домі, який моя бабуся залишила, вийшовши заміж у п’ятнадцять років. Ось картинка Виходу, а тут - Христос у пустелі, обидві від мішків із борошном. Чорний оксамит - з краю сукні, у якій поховали її матір. Вона померла незадовго після того, як бабуся приїхала до Техасу, і родичі прислали їй цей чорний клаптик. Це відкриває печальний час у її житті: клаптик пелюшки дитини, яка померла, клаптик випускної мантії, яку вона придбала, але так і не вдягла, линяла бавовна військової форми чоловіка. А тут, погляньте, - бачите кольори нового весілля, дітей, достатку? Ну і, звичайно, остання картина - райський сад. Вона пережила стільки втрат і поневірянь, доки змогла пришити до своєї історії такий кінець. Якби я змогла поговорити з вашою дружиною Сан Мун, то розповіла б їй про це.
На тумбочці коло ліжка лежала Біблія. Дружина сенатора принесла її Чонові До.
- Ванда має рацію - ви не чоловік-сволота, - промовила вона. - Я бачу, що ви думаєте про неї, хочете подбати про неї. А я просто жінка з іншого кінця світу, яка її ніколи не бачила, але чи не могли б ви їй оце передати? Ці слова завжди втішали мене. Святе Письмо завжди буде поряд, хоч які двері зачинятимуть перед нею.
Чон До взяв у руки книгу, відчув м’якість її палітурки.
- Я б могла трохи з вами почитати, - сказала дружина сенатора. - Ви чули про Христа?
Чон До кивнув:
- Мені коротко розповіли.
У кутиках її очей з’явилася печаль, жінка кивнула.
Він повернув їй книгу.
- Вибачте, будь ласка, - пояснив Чон До. - Там, звідки я прибув, ця книжка заборонена. Зберігання її суворо карається.
- Ви навіть не уявляєте, як сумно мені це чути, - сказала вона, а потім пішла до дверей, де висіла біла мексиканська сорочка. - Руку промивати гарячою водою, чуєте? І сьогодні ввечері, будь ласка, надягніть оцю сорочку.
Коли вона вийшла, пес знову стрибнув на ліжко.
Чон До стягнув із себе вихідну сорочку й роззирнувся по гостьовій кімнаті. У ній було повно пам’ятних речей сенатора: фотографії його в компанії гордих людей, золоті та бронзові декоративні тарілки. Стояв маленький письмовий стіл, там на білій книзі лежав телефон. Чон До підняв слухавку, послухав її міцний і надійний звук. Узяв книжку з-під апарата, погортав. Там були тисячі імен. Він не одразу зрозумів, що в ній записані всі люди центральної частини штату Техас із повними іменами, прізвищами й адресами. У нього в голові не вкладалося, що можна взяти будь-кого й знайти в цій книзі, що для того, щоб довести, що ти не сирота, треба всього-на-всього відкрити книжку й показати в ній своїх батьків. Незбагненним видавалося, що тут назавжди були записані всі матері, батьки й загублені колеги, що тут їх увічнено друкованими літерами. Він став гортати сторінки: Дональдсон, Сміт, Хіменес… - усі вони разом складали книжку, невелика книжка могла звільнити людину від довгих років непевності й марних здогадів. Раптом він відчув неприязнь до своєї маленької, відсталої батьківщини, країни секретів, привидів і людей не з тими іменами. Він вирвав з кінця книжки сторінку й написав зверху: «Живі й здорові в Північній Кореї». Нижче він перелічив імена всіх людей, у викраденні яких брав участь. Поряд із іменем Маюмі Нота - дівчини з пірсу - він поставив зірочку, маючи на увазі виняток.
У ванній стояв повний кошик нових бритв, мініатюрних тюбиків із зубною пастою і маленьких окремо запакованих шматочків мила. Він їх не торкнувся. Натомість задивився в дзеркало, побачивши себе таким, яким його бачила дружина сенатора. Помацав сліди швів, поламану ключицю, одинадцяте ребро. Потім торкнувся обличчя Сан Мун - прекрасної жінки у вінці з синців і струпів.
Чон До пішов до унітаза й подивився в нього. Усе вийшло швидко - три клубки м’яса, і його шлунок став порожнім. Шкіра стяглася, він відчув слабкість.
У душі Чон До ввімкнув гарячу воду. Постояв там, підставляючи під струмені руку, відчуваючи, як вона горить. Заплющивши очі, Чон До уявив, немов його знову лікує дружина другого помічника - так, як тоді, коли очі в нього
