Син Начальника сиріт - Адам Джонсон

Томмі завів косарку і вручив її міністрові, який, здається, знаходив химерне задоволення в тому, щоб водити нею туди-сюди по шорстких, сухих чагарях.

Коли настала черга доктора Сона, він скривився:

- Що ж, схоже, і я матиму таке задоволення.

Він насунув окуляри, а потім повів косарку крізь чагарі й стерню, доки лезо в нього не застрягло в піску.

- Боюся, що в мене невеликий талант до землеробства, - сказав доктор Сон сенаторові. - Але, як учить Великий Вождь Кім Ір Сен, «не питай, що Корейська Народно-Демократична Республіка може зробити для тебе; питай, що ти можеш зробити для Корейської Народно-Демократичної Республіки!».

Сенатор втяг повітря крізь зуби.

Томмі спитав:

- А це не той великий вождь, який шкодував, що його громадяни мають лише одне життя, щоб віддати за свою країну?

- Ну гаразд, - примирливо мовив сенатор. - Спробуймо порибалити.

Вудки було закинуто у великий ставок, вода в який подавалася глибинними насосами. Сонце пекло, і доктор Сон у своєму темному костюмі, здавалося, не дуже міцно тримався на ногах. Сенатор витяг із кузова два складані стільці, і доктор сів у тіні дерева. Хоча він, як сенатор, і обмахувався своїм капелюхом, усе ж краватку не попустив.

Томмі негучно, з повагою розмовляв із міністром. Чон До перекладав.

- Закидайте он під те повалене дерево, - пропонував Томмі. - Порухайте вудкою туди-сюди, щоб наживка потанцювала, і трохи підтягуйте її.

До Чона підійшла Ванда з двома фужерами лимонаду.

- Колись я рибалив за допомогою електричних кабелів, - сказав міністр. - Дуже ефективно!

Оце міністр уперше за той день обізвався. Чон До не зміг нічого придумати для того, щоб пом’якшити це твердження. Нарешті він переклав його для Томмі так:

- Міністр хоче сказати, що перемога близько.

Чон До взяв із рук Ванди лимонад; вона з підозрою підняла брову. Це дало Чонові До зрозуміти, що вона - не стюардеса з бездоганним кольором обличчя, яка підносить напої впливовим чоловікам.

Міністр навчився описаного Томмі трюку з кількох закидів: Томмі показував йому, як треба.

- Ось, - сказала вона. - Це від мене до твого кошика.

Вона вручила йому маленький світлодіодний ліхтарик.

- Їх роздають на виставках, - пояснила вона. - Я завжди такими користуюся.

- Ви працюєте в темряві? - спитав він.

- Бункери - це моя спеціальність. Я аналізую укріплені бункери. До речі, я Ванда. Якось раніше не виходило відрекомендуватися.

- Пак Чон До, - назвався він. - А звідки ви знаєте сенатора?

- Він побував у Багдаді, я поводила його Саладін-комплексом Саддама Хусейна. Потужна структура. Швидкісні залізничні тунелі, потрійні фільтри для повітря, захист від ядерного удару. Якщо побачити чий-небудь бункер, можна одразу все дізнатися про його господаря. Ви чуєте новини про війну?

- Постійно, - відповів їй Чон До.

Він натис на кнопку ліхтарика і накрив його долонею, щоб зрозуміти рівень його яскравості.

- Американці в тунельних сутичках використовують ліхтарики?

- А як же без них? - здивувалася Ванда.

- А хіба ваша армія не має окулярів, у яких видно в темряві?

- Коли чесно, - сказала вона, - то, гадаю, американці так не воювали від часів В’єтнаму. Мій дядько там служив - тунельним щуром. Зараз, якщо під землею якась ситуація, то посилають бота.

- Бота?

- Ну, розумієте, ро`бота на радіокеруванні, - пояснила вона. - Є в них такі красені.

Вудка міністра зігнулася, риба пробувала втекти з наживкою. Міністр роззувся й по кісточки ввійшов у воду. Почалася серйозна боротьба, вудка гнулася на всі боки, а Чон До подумав, що в такі ставки треба б селити якусь тихішу рибу. Сорочка міністра вся просякла потом, коли він нарешті підтяг рибу ближче. Томмі дістав її з води - товста біла істота. Томмі вийняв гачок, підняв рибу вгору, поклавши їй у роззявлену пащу палець, щоб показати розміри щелеп. І тут Томмі вкинув рибу назад у ставок.

- Моя риба! - закричав міністр. Він люто посунув вперед.

- Міністре! - гукнув йому доктор Сон і помчав до нього. Він поклав руки на плечі міністрові, які рухалися то вгору, то вниз. - Міністре, - лагідніше сказав йому доктор Сон.

- Чом би нам тепер не перейти до стрільб? - запропонував сенатор.

Вони швидко рушили пустелею. Докторові Сону було важко йти нерівною місцевістю у вихідних туфлях, але допомоги він не приймав.

Міністр говорив, а Чон До перекладав:

- Міністр чув, що в Техасі водиться найотруйніша змія. Він хоче застрелити таку, щоб подивитися, чи сильніша вона за нашу найстрашнішу змію - кам’яного щитомордника.

- У середині дня, - розповів сенатор, - гримучі змії сидять у норах, у холодку. А от зранку виповзають.

Чон До переклав це міністру, і той запропонував:

- Скажи американському сенаторові, хай його чорний помічник наллє в нору води, і я пристрелю собі змію, коли вона вилізе.

Почувши відповідь, сенатор посміхнувся й похитав головою:

- Річ у тому, що гримуча змія охороняється.

Чон До переклав, але міністр не зрозумів:

- Від чого? - спитав він.

Чон До поставив це запитання сенаторові:

- Від чого охороняється змія?

- Від людей, - пояснив сенатор, - змія охороняється законом.

Міністрові здалося надзвичайно смішним, що люту, смертельно отруйну змію охороняють від її жертв.

Вони підійшли до імпровізованого тиру, де на столі рядком лежали кілька револьверів у стилі Дикого Заходу. На відстані, як мішені, стояли різноманітні бляшанки. Револьвери 45-го калібру були важкі й потерті. Сенатор запевнив гостей, що вся ця зброя колись відібрала в когось життя. Його прадід був шерифом цього округу, і всі ці пістолети були конфісковані як знаряддя вбивства.

Доктор Сон відмовився від стрільби:

- Я не довіряю своїм рукам, - сказав він і сів у затінку.

Сенатор теж признався, що своє вже відстріляв.

Томмі почав заряджати пістолети.

- У нас тут їх багато. Не хочете нам продемонструвати? - запропонував він Ванді.

Вона поправляла свій хвіст.

- Хто, я? - уточнила вона. - Гадаю, не варто. Сенатор розсердиться, якщо я змушу наших гостей ніяковіти.

А от міністр був у власній стихії. Він заходився коло револьверів, наче все життя з цигаркою на губі крутив барабан і стріляв у розставлені слугами мішені, а не ставив машину на узбіччі й не читав «Родон сінмун», чекаючи зі зборів доктора Сона.

- Корея, - сказав доктор Сон, - країна гірська. Постріли швидко відлунюють в ущелинах. А тут звук летить кудись і не вертається!

Чон До погодився. Щось у цьому справді було особливо самотнє: пейзаж поглинав увесь гуркіт, і ані найменша луна не приходила у відповідь