Син Начальника сиріт - Адам Джонсон
А зараз нашого професора слід залишити самого. Ми налаштовуємо автопілот, який перевіряє всі життєво важливі показники підопічного й регулює біль відповідно до них, а тоді зачиняємо звуконепроникні двері й вирушаємо до бібліотеки. Увечері ми завітаємо до професора, побачимо його розширені зіниці, почуємо, як він цокотить зубами, і допоможемо йому вдягтися на вулицю перед подорожжю на село.
Наша бібліотека - це насправді просто склад, але щоразу, коли наша команда приносить нову біографію, я люблю це робити дещо церемонно. І знову перепрошую за оце жалюгідне «я». Щиро намагаюся цього в роботі уникати. Уздовж усіх стін стоять високі, до стелі, полиці, вони також є і всередині бібліотеки у вільному порядку. У суспільстві, де найважливішим є колектив, тільки ми надаємо ваги окремій особі. Хоч би що станеться з нашими підопічними після допиту - вони назавжди лишаються в нас отут. Ми врятували їх усіх. Іронія долі, звісно, у тому, що пересічний громадянин, звичайний слідчий, ніколи не виповість свою історію. Ніхто не спитає, який у нього улюблений фільм із Сан Мун, нікому не цікаво знати, що він більше любить - пшоняні перепічки чи пшоняну кашу. Ні - підступна посмішка долі в тому, що лише з ворогами держави працюють у такий привілейований спосіб.
Під короткі фанфари ми поставили біографію професора на полицю, поряд із біографією танцюристочки, яка додалася минулого тижня. Ми всі плакали, коли вона розповідала, як її маленький братик утратив очі, а коли настав час вмикати автопілот, від болю її руки й ноги стали підійматися й опускатися такими ритмічними, граційними жестами, немовби вона тепер розповідала свою історію вже мовою пластики. Як ви бачите, нашу справу вже й не можна повною мірою назвати слідством чи допитом - то все незграбні пережитки часів Пубйоку. Коли останній з них урешті піде на пенсію, ми всі станемо домагатися, щоб наш підрозділ перейменували на Підрозділ біографій громадян.
Прибігли задихані стажери К. Кі і Чучак.
- Там Пубйок, - сказала К. Кі.
- Вони перші взялися за командира Ґа! - додав Чучак.
Ми помчали нагору. Коли вже підходили до камери, звідти саме виходили Сержант і хтось із його людей. Сержант - начальник Пубйоку, і наша неприязнь була взаємною. Лоб у нього сильно випирав уперед, а статурою він навіть у свої сімдесят із гаком років скидався на горилу. Це ми його так прозивали - Сержант. Справжнього його імені я ніколи не знав.
Він стояв у дверях, потираючи руки.
- Самозванець, видає себе за національного героя, - похитав головою Сержант. - Куди котиться наш народ? Чи залишилася хоч крапля честі?!
Обличчя Сержанта було не в бездоганному стані, і, коли він це сказав, у нього з носа капнула кров.
К. Кі торкнулася власного носа:
- Схоже, що командир Ґа декого з ваших найкращих людей переміг.
Ну й К. Кі, ну й зухвале ж дівчисько!
- Це не командир Ґа, - сказав Сержант. - Але так, він із нами одну штучку відмочив. Ми його ввечері в погану яму кинемо, щоб знав, що й ми можемо деякі коники викидати.
- А як же його біографія? - спитали ми.
- Ви що, не почули? - обурився Сержант. - Він не командир Ґа. Це самозванець.
- То ви й не будете проти, якщо наша команда на ньому потренується? Для нас правда передусім!
- Правда - вона не у ваших дурненьких книжках, - відповів Сержант. - Це те, що видно в очах людини. Її ви відчуєте ось тут, своїм серцем!
Особисто мені було дещо незручно за Сержанта. Він старий, але потужної статури. Якщо людина виросла до такого, значить, вона в дитинстві їла м’ясо - а таке, скоріш за все, було наслідком співпраці з японцями. Чи він загравав з япошками, чи ні, але все життя ті, хто його бачив, напевне, підозрювали це.
- Ну нехай, він ваш, - сказав Сержант. - Урешті-решт, хто ми такі без честі? - додав він таким тоном, що було видно: нас він у цьому «ми» не бачив. Він пішов був геть, але раптом зупинився й, озирнувшись, попередив: - До вимикача його не підпускайте!
У камері ми побачили на стільці командира Ґа. Пубйок уже його обробив, і він аж ніяк не скидався на людину, що керувала місіями на Південь з усунення особливо язикатих утікачів. Він зміряв нас поглядом, прикидаючи, чи не збираємося ми теж його бити, хоча й виглядало на те, що особливо захищатися він у цьому разі не буде.
Розбиті губи в нього виглядали жалюгідно, а червоні очі сльозилися після того, як по них били підошвами парадних туфель. На пальцях у нього були сліди обмороження, сорочку з нього було зірвано - і на грудях видніло татуювання з портретом актриси Сан Мун. Ми похитали головами. Бідолашна Сан Мун. На руці в нього був великий шрам, хоч чутки про те, що командир Ґа голіруч боровся з ведмедем, та це були лише чутки. У його рюкзаку ми знайшли тільки пару чорних ковбойських чобіт, одну бляшанку консервованих персиків, яскраво-червоний мобільний телефон, розряджений.
- Ми тут заради вашої історії, - сказали ми йому.
Його обличчя ще гуло від кулаків Пубйоку.
- Сподіваюся, вам подобається, коли історії закінчуються добре, - відказав він.
Ми повели його до відсіку для допитів і посадили в призначене для нього крісло запитань і відповідей. Дали йому аспірин і склянку води, і невдовзі він міцно заснув.
Ми швидко написали повідомлення пневматичною поштою: «Це не командир Ґа», - і воно зі свистом пішло вниз, до бункерів - туди, де приймалися всі рішення. Наскільки глибоко той бункер і хто саме в ньому сидить, нам невідомо. А як на мене, що глибше, то краще. Тобто це ми так відчували.
Не встигли ми навіть розвернутися, щоб залишити приміщення, по трубі примчала відповідь і впала в нашу скриньку. Коли ми її відкрили, там було написано просто: «Це командир Ґа».
Уже наприкінці робочого дня, коли вже скоро треба було познімати халати, ми зайшли до нього. Обличчя командира Ґа, чи хто це міг бути, почало розпухати, хоча сон його був якимось
