Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

— Ну, за Пашу ти особливо не турбуйся…

— Я не за Пашу… — не витримавши більше, я зірвався зі стільця. — Я за всіх вас турбуюся! Ти що, не бачиш, що зараз коїться?!

Сапула замість відповіді опустила очі.

— Це раніше ми рахували, у скільки грошей все це обійдеться. А зараз вже йдеться не про гроші. Зараз донецькі витискують усіх! Не лізуть у долю, як раніше, а витискують. Повністю і до кінця. До тюрми, до крові! Зайди в інтернет, поцікався! — Я бігав по кабінету і, здається, навіть вимахував руками, чого не бувало вже років зо п’ять.

— Та знаю я, — вона очей не підіймала, а це означало, що зараз вже одбріхувалася задля годиться, просто, щоб не здавати одразу своїх позицій.

— А якщо знаєш, то згадай про того господаря яхт-клубу, якого пристрелили за те, що не захотів продати свій клуб донецьким. Їм уже не докази потрібні, а просто інформація — де ходять гроші. І тоді вже прийдуть та заберуть, у них методи знайдуться!

— Та чого ти?.. — Катя підійшла, примирливо впіймала мене за лікоть. — Я ж усе розумію. Просто достали вони мене, от я і поскаржилася.

— Поскаржилася, — пробурмотів я. — Зараз самий час так скаржитися.

— Ну, пробач. — Ця фраза прозвучала дещо прохолодно, але подальший обмін емоціями не мав жодних конструктивних перспектив.

Я тільки мовчки сів на місце і відвернувся. Але врешті все-таки не витримав.

— Знаєш «Шелтерз» у Пасажі?

— Той, який фаст-фуд із джазом?

— Він. Теж донецькі забрали. Тільки господарі виявилися розумнішими і до стрілянини не дійшло. Домовилися за гроші.

— Та чого ти заводишся?

— Я не заводжуся. Просто намагаюся пояснити серйозність ситуації.

У цей кульмінаційний момент в кишені затіпався мобільник.

— Так, Георгію Ісаковичу!

— Сергійку, значить, слухай. У справі нічого серйозного. Поки. І вказівки нема. Це оперативна самодіяльність.

Фу, тоді вже легше. Принаймні телефоном можна користуватися.

— А де вони?

— В «обізянніку», прямо у відділку, — в трубці почулося звичне старече крекотіння. — В понеділок буде суд, він дасть їм по п’ятнадцять діб, і їх і справді повезуть на Глибочицьку. А там приймуть і будуть вже розкручувати далі.

— Ясно. І що робити?

Старий знову закрекотів.

— Ну, як мінімум до понеділка можеш спати спокійно, — він єхидно хихотнув.

— А в понеділок? Є якась надія?

— Надія? — перепитав Жорик. — Надію треба організовувати. Будемо шукати, хто суддя. Добрі люди всюди є, може, підкажуть.

В його вустах це звучало майже як обіцянка. Принаймні мені хотілося у це вірити.

— Дай Бог. Дякую вам, Георгію Ісаковичу.

— Та шо ти. Відпочивай.

Сапула дивилася на мене очами, сповненими мовчазних запитань.

— Поки що сидять, — повторив я слова, почуті в телефоні. — В понеділок — суд. Жорик шукає виходи на суддю.

— Та! — Катька безнадійно махнула рукою. — Судді там всі ментами прихоплені.

І знову не вгадала з емоцією.

— А що ти пропонуєш? — раптом визвірився я. — Організовувати втечу? Тоді їжджай, передай їм мотузяну драбину.

— Ну чого ти?

— А нічого!

Ех, баби! Коли погано — обов’язково зробити так, щоб ближньому стало іще гірше.

На телеканалі «Інтер» почалась трансляція нової політичної антиреклами, спрямованої проти кандидата у президенти Віктора Ющенка. Протягом ролику спочатку з'являється підкова та слова «Так, Ющенко». Далі в ролику зображений Віктор Ющенко в одязі ковбоя, який під музику кантрі скаче по карті України, після чого з'являються слова «Ющенко пішов в президенти». Потім з'являється карта України, поділена на три частини: західна — з написом 1 сорт, центральна — з написом 2 сорт, східна — з написом 3 сорт. На екрані з'являється текст «Так виглядає їх Україна». Закінчується ролик текстом: «Україно, розуй очі!», «Не дай себе ошукати!». Ролик триває 10–20 секунд. Жодної інформації про замовника або автора ролика немає.

Українська правда

Після президентських виборів загострення політичного протистояння в Україні малоймовірне, вважає президент російського Інституту національної стратегії (ІНС) Станіслав Бєлковський.

Українська правда

«В Україні не буде варіанту грузинського — заявив журналістам перший заступник міністра внутрішніх справ Михайло Корнієнко. — Нас не даремно називають силовими органами. Якщо виникне необхідність у тому, щоб застосувати закон, будьте впевнені, ми його застосуємо, і ніщо нас не зупинить».

Українська правда

По суботах мені здається, що у Києві все-таки можна жити. Цього дня місто стає таким несхожим на себе-вчорашнє, коли довгі каравани авто з утікачами-дачниками на борту намертво закорковують стоянки супермаркетів, автозаправні станції, мости, естакади та набережні. Недарма п’ятницю здавна називають Днем звільнення Києва.

А от у суботу вільна від зрадливих садівників і городників столиця нарешті починає дихати вільно. На вулицях можна обирати смугу руху, а біля узбіччя — навіть місце для паркування. Шофери, яких більше не тягне за комір потік, починають заздалегідь помічати світлофори, а на червоному світлі замість просто колупатись у носі задивляються на киянок, що гордовито несуть свої принади тротуарами міста і виглядають однаково сексуально у будь-яку пору року.

Коли дивишся з вікна автомобіля на порожні вулиці, філософські думки радо зазирають до голови, забрьоханої щоденними проблемами, заліпленої жуйкою непотрібних розмов, і оживляють мозок, даруючи нові, несподівані ракурси для погляді на світ. Але сьогодні мене переслідували, на жаль, ракурси цілком сподівані. Гуманоїди в «обізяннику», понеділковий суд та Жора з Ґенеком як «розумная цьому альтернатива». При згадці про «обізянник» за візуальною асоціацією перед очами спливло дідове прес-пап’є. Як же його дістали люди, що він їх зобразив у вигляді мавп!

Цілий день я витратив, намагаючись змоделювати усі найгірші варіанти розвитку подій. Аналізував усе, що проходило через гуманоїдний банк, усе, в чому вони брали участь, усе, чому були пасивними свідками або й просто могли випадково довідатися. Це нагадувало тренування з проскакування між крапель дощу. Ні, якого там дощу. Арешт цих двох відморозків міг викликати як мінімум тропічну зливу, а то й гірську лавину зі снігу, перемішаного з камінням.

Але моїм завданням було не залякувати самого себе, а зміцнювати оборону і передбачати напрямки найнебезпечніших ударів супротивника. І я ретельно зміцнював та передбачав. Під вечір від цих забав уже порядно гуділо у голові, коли чергову вервечку сумних передчуттів та ще сумніших очікувань перервав телефонний дзвоник. На проводі була дружина.

— Ти пізно сьогодні?

Дивне запитання.

— Як завжди.

— Не затримуйся, будь ласка, нам іще треба поговорити.