Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Але відтоді боротьба за банк із силової площини перекочувала у судову зі своїми особливостями — довгими складними маневрами із локальними успіхами, постійною тягомотиною і повною відсутністю будь-якого результату.

Волею долі я супроводжував цей процес, вислуховував переможні реляції, обговорював стратегії, а у душі визрівала певність — гуманоїди навмисне затягують і заплутують його, щоб назовні, не дай Боже, не спливла правда.

І саме із цією святою для банкірів метою на латиського громадянина Едуардаса Петренковса у часи його перебування на цьому світі було покладено роль головного ворога людства — принаймні, у моїх і відповідно Пашиних очах картинка, за задумом гуманоїдів, повинна була виглядати саме так.

Звісно, я не допускав і думки, що хлопці насправді підірвали бідолашного латиша. їхній безприділ все-таки обмежувався фінансами. Крім того, за останні півроку нам вдалося у судах відбити більшість петренковсівських претензій. Тож швидше саме покійний мав підстави підривати моїх підшефних.

Проте родичі загиблого свідчили: гуманоїди постійно телефонували додому з погрозами і навіть переказували прокльони через спільних знайомих.

Ні, я знав, що ці хлопці причучурені, але навіть для них це було забагато!

Крім того, швидкий арешт — завжди погана ознака. Це ж не гопники, яких узяли на гарячому. Швидкий арешт у такому випадку означав, що справа координується згори, що на хлопців будуть вішати усіх собак по черзі включно із убивством Ґонґадзе, пограбуванням ощадкас та угоном автомобіля «Таврія» на сусідній вулиці.

Саме тому зараз я, неначе божевільний, мотався Києвом, зустрічаючись із різними людьми та намагаючись якщо не домовитися про підтримку, то принаймні розвідати, що відбувається. Саме тому поїхав до генерала Ґенека, хоч і не відчував з цього приводу жодних позитивних емоцій.

— Ну що ти хочеш, якщо вони такі дурні? — він був, як завжди, вальяжний і слизький водночас.

— Та на них же понавішують стільки, що заморимося відмазувати.

— А якщо дурні — хай сидять.

Звісно, щоб почути такі розумні слова, не було варто їхати через усе місто перед генеральські очі, але знаючи, як працює наша червононосна міліція, усвідомлюючи, що в її руках знаходяться мобілки затриманих гуманоїдів, де серед найпопулярніших номерів значився мій, я вирішив не ризикувати — краще проїхати зайві десять кілометрів, ніж наговорити телефоном під ментовську прослушку собі на статтю.

Проте думка, яку висловив мій візаві: мовляв партнерів — хай би навіть це були гуманоїди — можна отак от просто кинути за поживу ментам, мене вразила. — Ну, гаразд, як ти гадаєш, що вони там розповідатимуть слідчим, якщо ми їх не витягнемо?

Ґенек зверхньо махнув рукою:

— Вони — відморозки. Я для них пальцем не поворухну. Ти знаєш, як вони зчепилися з нашим колишнім Президентом? Знаєш?

— Президентом чого?

Ґенек сьорбнув кави:

— Просто Президентом. Першим. Вони ж з ним сусіди по ділянках на Кончі. Ну і щось там не поділили — острів на Дніпрі чи затоку. Словом, в результаті беруть вони лісопилку — справжню, дизельну — та ставлять прямісінько біля паркана його ділянки. Привозять з лісу колоди, наймають гуцулів і починають вдень і вночі, на всю Конча-Заспу пиляти дерево. На дошки, а потім на тирсу. Просто з принципу, щоб той не мав спокою. Хороші?

— Ну що… На них це схоже, — ухилився від прямої відповіді я.

Бог його зна, що про гуманоїдів — правда, а що — ні.

— А той, сам розумієш, одразу звернувся до наших та до ментів. Ну, наші як наші, а менти налетіли, забрали цих робочих, розтрощили лісопилку. Цирк!

Я уявив собі, як гуманоїди пиляють дошки під вікнами першого Президента, і несамохіть пирснув.

— Але ж зараз їх забрали не за це?

— Ні, тоді обмежилися робітниками. Але тих, кажуть, пресували по повній.

— Ну от. А тепер пресують їх. Не знаю, що з них там уже видушили, але якщо під прикриттям вбивства притиснуть щодо наших справ — хто може гарантувати, що не здадуть усі схеми?

Генерал потер скроні — здається, мені вдалося пояснити суть проблеми достатньо прозоро.

— Та здадуть, сучі діти. — Він зітхнув.

— Тоді нам це дуже дорого обійдеться. Думаєш, менти такі дурні?

Ґенек приречено згодився:

— Ну добре. Візьму гріх на душу. Займуся цим питанням. Тільки ти розумієш, я нічого не гарантую.

— Ха-ха. Якщо він хоч щось зробить, я буду вкрай здивований.

— Які гарантії, Євгене Мироновичу!

Я повернувся до офісу. Приймальня світила порожнім місцем секретарки — сьогодні субота, а по суботах у робочого класу в Україні заведено відпочивати. Це тільки буржуї по суботах працюють — ганяють містом, як підстрелені, шукають, як вибратися з чергової ями з лайном.

До кабінету зайшла Сапула і кинула на мене співчутливий погляд.

— Тобі кави зробити?

— Дякую. Зроби, будь ласка.

Я всівся на крісло і по-американському виклав ноги на стіл. Таке трапляється тільки у хвилини крайньої замисленості.

— Може, коньячку? — Катя вже тримала в руках дві чашки кави — напевне зварила заздалегідь, передбачаючи мою відповідь.

— Та, ранок іще. Зіп’юся.

— Ну, що там?

— А що там… Сидять.

— Ну і хай сидять, раз такі ідіоти.

Ще одна знайшлася! Я подивився на заступницю важким поглядом.

— Давай, іще ти починай.

— А що «починай»? — Здається, мій погляд був достатньо красномовним, бо вона опустила носа і надулася, як дівчинка-підліток. Тільки жінки вміють до такого віку зберігати дитячу безпосередність.

— А те, — я був не в тому настрої, щоб давати задній хід. — Щойно мені Ґенек тим самим голову морочив, тепер — ти.

— Що я? Я ж не просто так. Мені Вовчик знаєш, що сказав? Я питаю, ви скільки будете безприділити? Люди вас із лайна витягли, а ви їх намахуєте. Що це таке? А він знаєш що? Каже, мені все одно кінець-кінцем розмовляти з прокурором. То я краще з грошима з ним буду розмовляти, ніж без грошей.

Я посміхнувся:

— Прямо так і сказав?

— І нічого тут нема смішного. Оце зараз він отримав можливість порозмовляти з прокурором. Хай подивиться, чи врятують його ці гроші.

— Ні, ну це зовсім інша справа. Це — вбивство.

— У тебе завжди інша справа. Тебе намахують, а ти рятуєш. Гуманіст… — вона смикнула губами, ховаючи спробу вжити щодо мене інше, значно менш парламентське визначення.

— Гуманіст? — я зняв ноги зі столу, розмова припиняла бути елегійною. — Гуманіст, кажеш?! А те, що вони зараз,