Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Я намагався не дивитися в її світлі очі, бо поруч стояв Богдан. А тому відвівши погляд у бік далекого мітингу на Майдані, зауважив:

— Розумієте, діти. Ви не все знаєте. Тому що там, на сцені, зібралися зовсім не ті люди. Всі вони — одне кодло. От ви зараз тут за них стоїте, а вони вас завтра кинуть…

Чубатий раптом втрутився:

— А ми не за них стоїмо.

— Не за них? А за кого? — здивувався я.

— За себе, — він подивився на Богдана, немовби шукаючи згоди, і той кивнув.

— За кого це, за себе? — не зрозумів я.

— За неї, за нього, — чубатий став показувати пальцями на всіх по черзі. — За мене.

— І за тебе, — буркнув раптом Богдан.

— За мене? — уточнив я.

— За вас, Сергію Миколайовичу, — радісно підтвердила Хмаринка.

Тепер вона тримала, а точніше, трималася за руку мого сина.

Я ковтнув кави, намагаючись зрозуміти почуте.

— Ну, за мене краще не стояти. Я — такий точно, як і ті, — бутербродом я вказав на сцену.

— Неправда, Сергію Миколайовичу! — обурилася Хмаринка. — Богдане, скажи, він же не такий?

Богдан підняв очі на мене. Я обернувся до нього. І тут, чи не вперше за останні кілька років побачив очі власного сина.

Цей погляд не випромінював звичайного скепсису чи байдужості. Син дивився на мене, немовби просто зацікавився побаченим: не запитував, не прохав, не наїздив, лише вивчав незнайомий досі об’єкт. Та і я, щиро кажучи, теж бачив перед собою цілком незнайомий об’єкт — власного сина, який може піти в революціонери, який може натерти мозолі консервним ножем і закохатись у Хмаринку. І цілком незнайомий вираз дорослих уже очей.

Так на деякий час ми завмерли, вивчаючи один одного, а навкруги безупинно вирував Майдан — сотні тисяч людей, що розмовляли, сміялися, любилися, співали і жили нормальним людським життям, мільйони людей, що не перетворилися на мавп навіть у складний час.

— Гаразд, — я допив каву одним ковтком і кинув пластикову склянку у спеціальний ящик для сміття. — Дякую дуже. Бажаю успіху.

— Ми переможемо! — прощебетала Хмаринка.

— Хай буде так! — відповів я щиро.

Вони залишилися біля намету, проводжаючи мене поглядами — мій власний, але незнайомий син, його дівчина та друг із козацьким чубом на голові. А я, бізнесмен у дорогому і незручному пальті, йшов Хрещатиком, відчуваючи себе білою вороною, яку невідомо для чого перев’язали помаранчевою стрічкою.

«Любий, кохай мене!

Щастя буває лише в коханні

Любий, кохай мене!

Палко, шалено, неначе востаннє…», —

співали з екрану троє дівчат, троє екзотичних пташок, так само, як і я, занесених сюди випадковим подихом вітру.

І вперше в житті я не міг уявити, що буде далі.

Примечания

1

Лисий орел — іронічна назва герба США.

2

Визначення джазу у статті класика совєтської літератури М. Горького, яка започаткувала його утиски.

3

Ющенко

4

Вірш Тараса Федюка.

5

Тюрма попереднього ув’язнення на вул. Глибочицькій у Києві

6

Спеціалізована лікарня для депутатів та урядовців у Києві.

7

Психіатрична лікарня у Києві.