Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Там, як і за будь-якими лаштунками, був контраст — одні метушилися й бігали, немов ошпарені, тоді як інші флегматично курили. Проте за напрямком поглядів останніх і траєкторіями руху перших, досить швидко вдалося з’ясувати, де знаходяться ті, що диригують процесом. Їх виявилося двоє — невеликий товстун у пуховику та худорлявий молодик у помаранчевій в’язаній шапці за останньою київською модою. Першого я не знав, але постать другого здалася знайомою. Десь я вже бачив цього хлопця, а особливо хвостик довгого волосся, що, вибившись з-під шапки, мотилявся по спині.

Зачекайте!

За лаштунками сцени на Майдані розпоряджався, вимахував руками та сварився на недостатньо метикуватих виконавців не хто інший, як Мирослав! Так, мій друг Мирослав, режисер, патріот — та сама людина, що кілька днів тому готувала сині вишиванки на інавгурацію Януковича!

У це неможливо було повірити, але в якусь хвилину об’єкт моєї уваги обернувся обличчям у мій бік — і будь-які сумніви розвіялися.

Точно! Мирослав!

Але ж цього не може бути!

Я озирнувся навкруги, немовби перевіряючи, чи досі знаходжуся на Майдані, чи мені це тільки сниться. Проте навкруги вирував звичний вже помаранчевий океан і значить, я не спав.

«Що ж це відбувається?» — мабуть вже всоте після виборів запитав я сам у себе, однак не встиг вигадати відповіді, коли з боку Малої Житомирської відчувся якийсь рух. Люди навколо загорлали та зааплодували. Я обернувся на звук і побачив, що через нещільний тут натовп до сцени прямують ошатні люди у помаранчевих шаликах — попереду не хто інший, як кандидат від опозиції Віктор Ющенко, а поруч із ним усі персони, що їх уже охоче показували телеканали незалежно від свого політичного спрямування — Безсмертний, якого Катька називала Чахликом, «Шоколадний заєць» Порошенко, юрист Зварич, схожий на безумного професора з мультфільмів, шафоподібний дзюдоїст-важковаговик Червоненко, співуча білявка-кума Білозір.

— Ю-щен-ко! Ю-щен-ко! — завів хтось, а за мить уже весь Майдан горлав, немовби вимагаючи:

— Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!

Кандидат у Президенти ішов вперед, стиснувши губи. Його спотворене отруєнням обличчя і справді випромінювало певний магнетизм — дивитися на нього було страшно, але й відриватися не хотілося. Охорона впевнено розчищала прохід, люди тягнули руки до свого президента, а він торкався їх вітальним жестом без тіні посмішки — цей чоловік і до отруєння не любив посміхатися.

Не встигла процесія підійти до сцени, як ззаду почулося:

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля!

Отже цього разу я потрапив на самісінький бенкет. Через натовп у супроводі дебелих охоронців пробиралася сама Леді Ю, у білому пальті з помаранчевим шаликом. Вона дарувала прихильникам свою вольову посмішку, а в кільватері тримався почт головної опозиціонерки — заглиблений у думки «пастор» Турчинов, наляканий власною сміливістю соціаліст Мороз, безіменні, але завзяті депутати, яких ніколи не бракувало в оточенні Юлії Тимошенко.

— Ю-ля! Ю-ля! Ю-ля! — не вгавав натовп, і цей заклик ніс вперед помаранчеву принцесу, немов весняна повінь.

З моєї позиції було добре видно, як захвилювався натовп, коли на сцену почали підніматися головні герої вистави. Як заколихалися прапори, як буквально на очах Майдан перетворився на єдиний організм, складений з сотень тисяч очей, мільйонів посмішок, вигуків та вимахів рук.

Буквально тиждень тому ці люди боялися сказати слово міліціонерові, вірили телевізору та нарікали на те, що ми, українці — не такі, як треба. І раптом усе змінилося. Тут, серед безлічі розмов, уривки яких я почув, не було жодної, ще нещодавно звичайної про те, що ми не такі. Немовби й справді ще вчора були не такими — і в один день, в один тиждень перетворилися на таких. Причому не просто «таких», а ого-го! Немов теє гидке каченя. Однак фокус у тому, що казкове каченя було лебедем од самого початку — просто про це ніхто не підозрював. А тут? Невже все, що я бачу, гніздилося в душах людей споконвіку? Чому ж тоді стільки терпіли? Чому не повстали рік тому, п’ять, десять? Чого не вистачало?

Я перевів погляд за лаштунки сцени і ще раз побачив Мирослава. Він, як і годиться режисерові, не піддався магії натовпу, а залишився зосередженим та діловитим. Щось шепотів на вухо асистентці, щось видивлявся у своєму телефоні.

А може, все значно простіше, і це я помилявся у своєму другові? Може, він і справді був таким собі Штірліцем? Шкодив, чим міг, а коли дійшло до справи, одразу виринув на поверхню?

Ну а як же тоді ролики про розколоту Україну? Він же їх робив? А підготовка інавгурації Януковича?

Тепер, коли на сцені почалося дійство, люди, що раніше стояли біля мене, посунули ближче до проїжджої частини, щоб краще бачити. Тільки охоронці стояли незворушно, тримаючи під контролем тили — і це правильно, враховуючи посилення чуток про можливий штурм. Дивно, але споглядання за діловитою метушнею на кухні майданного дійства теж вивело мене із мимохіть навіяного натовпом гіпнотичного стану. За якусь мить я, точнісінько як і охоронці, відновив можливість сприймати світ таким, яким він є.

І саме тому побачив Пашу.

Побачив і закліпав очима. Бо це вже було занадто — до паркану, що огороджував сцену наближався мій друг, чи то колишній друг, Павло Павлюк або Павлюк-паша, господар провладного каналу № 1, непримиренний ворог опозиції і прочая, і прочая, і прочая. А з-під його пальта назовні виглядав новенький помаранчевий шарфик — пароль революції та свідчення лояльності до Майдану.

Він пройшов буквально за три метри біля мене, але не помітив, та я й сам не помітив би його, якби не двоє охоронців, що звично тупцювали у кільватері. Таку трійцю важко пропустити повз очі, що там не кажіть.

Паша підійшов до проходу, який охороняло одразу кілька волонтерів з помаранчевими пов’язками, і сказав щось одному з них. Хлопці порадилися, потім один із них відбіг у бік сцени, щось там переказав і руками посигналив — можна. Помаранчеві розступилися, пропускаючи Пашу досередини, однак одразу за його спиною зімкнулися і заступили дорогу охоронцям. Певно, на тих Пашин допуск не розповсюджувався.

Я дивився на все це, не розуміючи, що відбувається. Як це так? Паша перекинувся в інший табір? Ну, а чому ні? Коли телеведучі можуть, не зморгнувши оком, в останній день на всю країну сказати, що їм остогидло брехати, то чому того самого не може зробити господар каналу?

Все просто. Паші остогидло брехати — і ось він тут, разом із народом.

Я вголос розреготався такій