Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Пам’ятаю одного колекціонера, який намагався втулити мені статуетку Родена. Він наполегливо показував каталог, а потім побожно гладив руками мармурову скульптуру, одну з сотень, що лишив нам працьовитий француз. „Дивися, це справжній Роден! Але у нього є одна особливість, бачиш? — він перевертав фігурку догори ногами і демонстрував штамп з квадратним орлом та свастикою на підставці. — Це — особиста печатка Герінга. Річ з його колекції. Тож ніякої експертизи бути не може, її одразу конфіскують. Але Роден — справжній. Цей каталог — довоєнний, бачиш він тут є?“

Я не розуміюся на скульптурі і для мене усі статуетки Родена на один штиб. Але печатка зі свастикою напружила. Не знаю, може, Роден і справжній, але Герінг — фуфло на сто відсотків. Мабуть, саме тому я й не колекціоную предмети мистецтва. Не люблю бути об’єктом для намахувань. Придивіться — картина Знаменитого Художника „Обування лоха“ висить у зібранні будь-якого нового українця — покровителя мистецтв. Частенько навіть не в одному примірнику. Щоправда, треба сказати, що навіть у великих музейних експозиціях без таких експонатів не обходиться. Двоє євреїв з мого рідного Очакова сто років тому продали фальшиву скифську тіару до Лувра — і якби ювелір, той що робив її, не пішов на явку з повинною, ми б і досі захоплювалися майстерністю стародавніх українців.

Втім, так само, як жінки не хочуть знати, чи справжні діаманти вони носять, колекціонери готові додатково платити за те, щоб ніколи не довідатися правди. '

І тут їм на допомогу приходить печатка Герінга, чорні археологи і музейні злодії. Мені взагалі здається, що крадіжки відомих картин з музеїв потрібні тільки і виключно для підтримання високого реноме підпільних мистецьких ринків. Бо коли лох чує, що десь вкрали унікальне полотно Матіса чи Пікассо, він охочіше вірить в існування Родена з печаткою Герінга.

Пам’ятаю, одного разу, коли Володар Колес віз мене додому, він запитав: „Сергію Миколайовичу, от ви, освічена людина, багато бачили“. „Ну, багато — не багато, а дещо бачив“, — скромно відповів я. „От скажіть, я хочу сина в неділю повести в музей. Як йому пояснити, яка картина добра, а яка погана?“. — „Поганих картин у музеях не виставляють“, — спробував викрутитися я. „Ні, Сергію Миколайовичу, в музеях збирають старі картини. Але старі — це одне, а добрі — це інше“.

Я завжди дивувався, як Володя вміє інколи впіймати суть. Сам начебто простий хлопець, колишній військовий, тепер водій… Може, він тому й не збивається на манівці, що не обтяжений зайвими знаннями?

Я у свою чергу теж спробував бути простішим: „Ну гаразд, скажи, а ти у Музеї російського мистецтва був?“ — „Був“. — „Дев’ятий вал“ Айвазовського бачив?» — «Бачив». — «Ну й що скажеш?» — «Пиздець», — не замислюючись відповів він. «Оце воно і є, — підсумував я. — Є пиздець, значить добра картина, а нема — просто стара».

З того часу я й сам користуюся цим грубим, але дієвим критерієм. Коли не хочу плутатися у — ізмах, в’язнути у киселі авторитетних думок, підпадати під гіпнотизм імен, задаю собі просте питання: є пиздець чи ні? До речі, допомагає не тільки у живопису — книжки, кіно, ба навіть вірші теж піддаються такому аналізу.

А у секретарчиному щоденнику тим часом настав вже інший день. Рівним Хмаринчиним почерком написано: «Сергій Миколайович зранку розсердився на мене і навіть підвищив голос. Коли він сердиться, він такий сексуальний! Справжній чоловік».

Оце так! Я ще раз перечитав запис — може, саме він першим трапив на очі Сапулі? Тоді розумію, чому вона напосілася на бідолашну дівчину. З іншого боку, якби я знав, яке враження мій рознос справить на секретарку, може й не гиркав би на неї — яка ж тут користь, якщо воно подобається?

Скільки живу — нічого не зрозумію. Жінку, здається, можна по-справжньому зачепити тільки байдужістю. Може, саме тому я інстинктивно здебільшого застосовую саме цей прийом? До речі, коли ж це я на Хмаринку сердився? Щось не пригадаю.

Ну-ну.

А от іще: «Живу, як у казці „Рукавичка“. Семеро в кімнаті — мишка, жабка, лисичка ну і так далі. А о шостій ранку приходить ведмідь — Марко, він працює в нічну зміну і хоче спати. Значить, комусь треба підводитися. Сьогодні моя черга, от і не виспалася».

Я зупинився, намагаючись уявити те, що прочитав. Ціни на квартири ростуть — і молодь знімає одну на всіх — це зрозуміло. Але семеро, а точніше, восьмеро? Це вже точно «Рукавичка». Господи, і як вони при цьому ще примудряються кохати, одружуватись — адже цей Марко явно чийсь хлопець, чи то мишки, чи то лисички. Ні, в часи моєї молодості було простіше, навіть у гуртожитку, де ми з дружиною провели два роки. Там була кімната на двох, а тут…

Наступний запис був за кілька днів: «До Сергія Миколайовича прийшов дуже гарний хлопець. Форма личить чоловікам». Гарний хлопець у формі. Хто це був? Здається, пригадую. Слідчий із прокуратури.

Точно. Ми тоді перебували у фазі активного відмазування гуманоїдів, і прокурорські не вилазили з офісу. Не сказав би, що це було приємне товариство. Але у жінок, виявляється, інший погляд на людей та події. І це, мабуть, справедливо.

Згадки про прокуратуру, до речі, ніколи не бувають на добре. Я не встиг навіть перегорнути сторінку, коли в кишені задзеленчала мобілка.

— Слухаю.

— Сергію Миколайовичу, у нас проблеми, — повідомив телефон голосом Славка-гуманоїда, наймолодшого, але далеко не найхудішого з трійки.

— А коли це у вас не було проблем? — іронічно поцікавився я. — От коли б ти мені потелефонував і сказав, що у вас все гаразд, це було б справжнє диво.

— Сергію Миколайовичу, у нас реальні проблеми.

— Що ти кажеш? Невже? А раніше були нереальні? Фантастичні?

— Сергію Миколайовичу, Вовчика з Сашком закрили.

— Як це, закрили?

— Ну, в міліції. В тюрму.

— За що? — вихопилось у мене якось по-дитячому.

— За вбивство, — прорипів Славко своїм безбарвним голосом.

— За що-о-о-о?

Я випустив з рук журнал із записами секретарки і він ляпнувся на стіл.

— Ви розумієте, у них сусіда підірвали, прибалта, якому ми гроші були винні.

— Хто підірвав?

— Не знаю. Мабуть, чеченці. А вони йому дзвонили і попереджали.

— Чеченці?

— Ні, Вовчик. Дзвонив і казав, щоб більше не судився, бо буде гірше.

— Погрожував?

— Що ви! Тільки попереджав. А вони, оказується, поставили телефон на прослушку.

— Хто це, вони? Чеченці?

— Ні, прибалти. І записали розмову. А тепер менти ліплять, що це