Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови

Хлопець зупинився біля самих дверей і сперся плечем на стулку. Я давно помітив, що він у таких випадках намагається розташуватися у профіль до нас — ніби й присутній, а розмова торкається тільки по дотичній. Цікаво, чи свідомо це робить?

— Твій тато, — дружина зробила наголос на слові «твій», — твій тато кидає нас. Він знайшов собі іншу жінку, іншу родину, а ми залишаємося з тобою самі.

— Що ти мелеш? — не втримався я, і Ірка, неначе гримуча змія, миттєво розвернулася до мене. Вона чекала моєї такої реакції.

— Що я мелю? Сину! Ти чуєш? Цей чоловік питає, що я мелю?

Ні, все-таки акторський досвід швидше заважає, ніж допомагає у реальному житті. На театральній сцені всі почуття перебільшуються для того, щоб вони могли долетіти до найдальшого куточка зали. Але на маленькій відстані, в побуті навіть під час родинної сцени зайва драматизація виглядає фальшивою.

— Ну навіщо оця театральщина? «Сину!», «Цей чоловік?» — я озброївся примирливими інтонаціями, бо агресія до жінки у стороннього спостерігача викликає інстинктивну відразу. — Я дійсно не розумію, про що ти говориш. Нікого я не кидаю, ні з ким не розлучаюся.

— Ха-ха-ха, — знову взялася демонструвати акторську майстерність моя дружина. — Він навіть не піклується про те, щоб заховати свою брехню.

— А я віддала йому свою молодість, — насмішкувато підказав я.

Богдан стояв непорушно.

— Добре, — Ірка зробила до мене два кроки і схилилася, зазираючи прямісінько у обличчя. — Не кидаєш? Тоді розкажи мені про свою Катерину.

Я вкляк.

«Що вона знає? — крутилося в голові. — Хто міг злити?»

Ну, стосовно «хто», то це питання риторичне. Хто завгодно. Будь-яка курва з прекрасної половини, а насправді прекрасної більшості наших спільних знайомих могла злити. Інше питання, що саме вона злила? Ми з Сапулою на людях парою не з’являлися, навіть на корпоративних заходах трималися осторонь — ну хіба на Новий рік кілька танців.

Проте жінки зазвичай мають загострене відчуття романтичних ситуацій, а особливо з адюльтерним присмаком. Тому не виключено, що хтось із них давно вже нас попалив. Але докази? Ані документів, ані фотографій вони показати не можуть…

Чи все-таки можуть?

— Ну! Чого ж ти замовчав? — Ірка свердлила мене своїм їдучим поглядом. Потім випрямилася і жестом античної героїні вказала на мене пальцем. — Ти бачиш? Він мовчить!

Господи! Невже це сама Катька?! Невже вона психанула і вирішила: «То не діставайся ж ти нікому!»? Цілком можливо, особливо враховуючи останні наші конфлікти.

Тільки цього мені ще не вистачало!

— Він мовчить. А сам прекрасно знає, що мені телефонувала його Катерина! І вона… — дружина схлипнула. — Вона…

Я підвівся з канапи і взяв дружину за плече.

— Не чіпай мене! — верескнула Ірка, аж Богдан біля дверей обернувся.

Я знову сів на канапу. Тепер уже нічого не зробиш. Треба набратися терпцю і дочекатися розв’язки.

Мужньо витерши сльози, Ірка ще раз схлипнула, відвернулася від мене і взялася за Богдана.

— Сину! — сказала вона суворим, але тремтливим голосом, і той одразу відновив втрачену було від несподіванки позицію у профіль. — Мені сьогодні потелефонувала підлегла твого тата…

У кожному слові дружини бриніла сльоза. Син біля дверей теж закусив губу. Чесно кажучи, я виявився не готовим до подібного повороту подій.

— … Вона сказала, що твій тато вирішив поділити наше майно!

З цими словами дружина впала у крісло і у беззвучних риданнях затулила долонями обличчя.

— Що сказала? — перепитав я.

— Так! — ридання раптово зупинилися. Ірка розмазала обличчям сльози і взяла інтонацію мучениці. — Богдане! Він вирішив поділити наше майно і піти до іншої жінки. Він…

— Боже! — вирвалося у мене з полегшенням. — Боже! Яка ж ти дурна!

— Я дурна?! — визвірилася недавня мучениця. — Так, я дурна! Я дев’ятнадцять років живу з тобою, значить я дурна! Я ночі не спала, ростила нашого сина! Отака я дурна! Я втратила молодість, фігуру, а ти тепер підеш до іншої! — вона знову схлипнула. — Так. Я дурна. Мені треба було гуляти від тебе направо і наліво. А я — дурна. Отака дурна. Це все, що я заслужила за всі роки спільного життя!

— Ну, ти ж не даєш сказати слова, — я у свою чергу перейшов на підвищені інтонації. — Ти ж навіть не спитала, навіщо я це роблю.

— Я не хочу чути твою брехню!

У голосі моєї дружини відчувалася добре поставлена готовність прийняти удар долі.

— А якщо не брехню? — відчувши твердий ґрунт під ногами, я рішив здобути перемогу за рахунок кавалерійської атаки. — А не брехню ти хочеш чути? Ти хоч раз дослухала, коли я щось розповідав? Хоч раз за дев’ятнадцять років? Хоч раз?

— Так, — дружина істерично затрусила щелепою. — Так мені й треба. Кидаєш, то ще й потопчи.

— Потопчи… Ідіотка! Я після виборів іду в депутати!! Дійде черга по списку! Цього вона тобі не сказала?

— В депутати? — моргнула Ірка.

— В депутати. А депутати подають декларацію. Вони повинні бути бідними, розумієш? Тому треба переписати на тебе все моє майно.

— В депутати, — замислено повторила дружина.

Я переможно відкинувся на спинку.

— Але чому я про це дізнаюся від неї?! — раптом змінила напрямок претензій Ірка. — Чому про найважливіші події в твоєму житті я дізнаюся від сторонньої жінки?

Це було ще однією несподіванкою. Кидаючись у напад, я очікував на все — від ображеної мовчанки до радісного вигуку — все-таки подія неабияка. Не виключав навіть ніякову спробу вибачитися. Але дружина явно прогресувала у мистецтві вияву емоцій, тому подібний поворот вимагав осмислення.

І раптом від дверей почувся голос:

— Тепер мені можна нарешті піти?

— Що? — перепитали ми синхронно.

— Ви закінчили? Мені можна йти? — Богдан відірвався від стіни і нарешті стояв до нас обличчям.

— А що? — зіщулилася дружина. — Тобі не цікаво, що твій батько буде народним депутатом?

В кімнаті повисла пауза.

— Ви живете у якомусь вигаданому світі, — раптом видав наш син.

— Як ти сказав? — не зрозумів я.

— Ви живете у вигаданому світі, — Богдан вперше за вечір подивився мені в очі.

— Ми?! — видихнули ми з Іркою одночасно.

Як вам це подобається? У вигаданому світі! І хто це говорить? Людина, яка цілодобово не вилазить з комп’ютера! Існує десь там у віртуальній реальності, а вдома знає тільки холодильник! Ну, іще хіба — у кого просити гроші.

І це ми? Ми живемо у вигаданому світі???

— Депутатом, не депутатом, — син уже знову обернувся до нас у профіль. — Ви, крім своїх сварок, нічого не бачите. І ще про те, хто депутат, хто телезірка…

— Ти як з мамою