Щоденник моєї секретарки - Брати Капранови
— Ніколи не одружуйся, — видав я першу, розминочну сентенцію, коли пляшка закінчила друге коло. — Погана жінка зробить нещасним тебе, а хорошій ти сам зруйнуєш життя.
— Серйозно? — невесело підняв брови поет.
— Абсолютно. Жінки і чоловіки — контрастні речовини. їхній контакт між собою викликає екзотермічну реакцію і є нищівним для обох організмів.
— А що таке екзотермічна реакція?
Він був поетом, а не хіміком, і я упустив цей прикрий факт.
— Екзотермічна реакція — це реакція з великим виділеннями тепла, поту та інших біологічних речовин, властивих молодим сексуально спроможним організмам. Але нагадую — при тривалому контакті чоловік та жінка поступово анігілюють одне одного.
Не знаю, як інші чоловіки, але я не знаю більш ефективних ліків від життєвих загострень, ніж етиловий спирт концентрацією біля сорока відсотків за об’ємом. І навіть Пашин негативний приклад не переконає мене у зворотному. Бо ж передозування перетворює на отруту будь-які медикаменти у той час, коли вивірена кількість отрути лікує навіть від онкології. Часте вживання викликає залежність і від, наприклад, кави, тоді як своєчасне вливання алкоголю лікує від похмілля, і не тільки.
— Знаєш, інколи мені здається, що я — деміург. Якщо розмовляю з дружиною — можу передбачити розмову від початку до кінця. Як у театрі. А коли Паша починає гуляти — навіть кожну дію спрогнозую. Кожну репліку з залу.
При цих словах Олесь чомусь опустив очі, але я не став себе напружувати здогадками про причини цього.
— І врешті я втомився передбачати. Давай вип’ємо за позбавлення від цієї звички. Ну їх на фіг, ці передбачення!
Я випив, і хлопець простягнув руку за пляшкою.
— Будьмо! — сказав я. — Не знаю, як ти, а я налаштований сьогодні сильно напитися.
— Я теж, — пробубонів поет.
— Е, ні, — заперечив я. — Я маю право напитися. Я — майже двадцять років одружений. А ти одружений?
Він заперечливо помотав головою.
— Отож. Так поясни мені, яке право ти, парубок, маєш напиватися?
— Бо інакше я застрелюся, — відповів Олесь.
— Тоді законно, — я знову приклався до горлечка, відзначивши, що переходжу за половину пляшки. Гарна динаміка. В голові поступово утворювалася приємна порожнеча.
— А якщо нап’юся, то застрелю Пашу, — додав поет, хильнувши у свою чергу коньяк довгим, тягучим ковтком.
Я зіщулився і зазирнув у хлопцеві очі. Що там хотів побачити? Напевне, відблиск гумору. Жартувати на тему боса завжди заведено серед підлеглих. Щоправда «застрелю» — жарт доволі специфічний, та й називати начальство Пашею Олесь раніше не наважувався, навіть при мені. Але навіть найменших ознак гумору у його погляді не читалося.
— А де ж ти пістолет візьмеш? — запитав я якомога легковажніше.
— Візьму, — субтильний поет затримав у своїх руках пляшку і хильнув це раз поза чергою.
— Але для початку візьми шоколадку, — порадив я.
Добре, коли знаєш, кого саме треба пристрелити, щоб тобі полегшало. Я раптом спробував скласти перелік тих, кого варто було б пристрелити мені. Ірка… Ну, якщо без наслідків у вигляді кримінальної відпо
відальності, то ідея цілком продуктивна. Хоча ні. На кого ж я тоді перепишу майно, щоб все-таки стати бідним депутатом?
Я посміхнувся власним думкам. У п’янці «на результат» кожен переслідує свою мету. А й справді, якщо спробувати, немов у дитинстві, уявити себе деміургом і скласти план масштабної помсти?
Стріляти — це неправильно. Це — вплив романтичних історій про криваву помсту. У дитинстві під час життєвих криз жоден з нас не хоче стріляти. А навпаки, як там заповів Том Сойєр? Самому вмерти, щоб усі плакали і нарешті зрозуміли, кого вони насправді втратили.
Але хто буде плакати за мною?
Ірка… Ірка плакати не буде, це шкідливо для обличчя — залишає зморшки. Хіба кілька сльозинок на похороні для пристойності. Проте для цього треба узгодити час смерті з її знімальним графіком. Щоб вона була у Києві і не виявилася зайнятою на майданчиках чи в офісі.
Богдан. Не певен, що мій син взагалі помітить цю подію. Можливо, якщо про неї напишуть на ігрових сайтах чи заспіває модна група. Є щоправда шанс, що саме в ці дні знадобляться гроші, і він спитає про тата. Знов-таки дату смерті треба узгодити з графіком фінансування сина.
Катька… Катька заплаче, це точно. Заплаче зокрема тому, що більше не плакатиме ніхто, і тут вона має певний ексклюзив. Але в її сльозах буде великий відсоток полегшення. Ну справді, я і не живу з нею нормально, і не кидаю. Вічна коханка без жодних особистих перспектив, невже це доля, на яку заслуговує така жінка? Вона ж цілком ще конвертована, і навіть залицяльники сякі-такі періодично на обрії з’являються. Дехто навіть буває продемонстрований мені — певно, з метою викликати ревнощі. Ну то що зробить Катька, одплакавши своє гірко, а проте обережно, щоб не порушувати конспірації? Найвірогідніше, прихилиться до когось із залицяльників, а якщо трапиться неодружений, то й вийде заміж. Хоч би навіть і за цього останнього — старпера зі страхової компанії. А може, знову у коханки піде — на півставки коханка, а на пів — тяглова кобила, агент з особливими повноваженнями і майстер на всі руки. Як оце зараз при мені.
Хто ще може заплакати?.. Партнери по бізнесу? Не смішно. Ці обмежаться вінками. Щоправда дорогими і представницькими. Що не так вже й погано.
Мирослав? Людина творча, у нього дійсно можуть виникнути людські почуття з приводу моєї передчасної смерті. У Мирослава та ще у цього молодого ідіота, який погрожує взяти пістолет і застрелити Пашу.
І тут я сам собі показав жовту картку. Дитячі ігри не повинні заходити аж так далеко. Бо у світі існують люди, для яких я по-справжньому цінний, які люблять мене разом із моїми проблемами, недоліками, періодичними закидонами та постійною заклопотаністю. Це — мої батьки.
Я взяв коньяк і ляснув Олеся по плечу, так що той від несподіванки підскочив на лаві.
— Хлопче! Усі наші проблеми — фігня. Якщо і варто сьогодні напитися, то тільки за здоров’я наших батьків. Давай вип’ємо, щоб вони жили по сто років і, не дай Боже, не побачили смерті своїх дітей. Поки живі наші батьки, ми з тобою залишаємося дітьми. І
