Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

class="p1">Радні не знайшлися що сказати на те, а Світозар, користуючись їхнім мовчанням, дав волю речам своїм, як і мислям. То колись, казав, стольник був так собі, княжим нарочитим — і тільки. Нині не ті часи. Виникнуть якісь ускладнення у взаєминах із обрами — треба буде правитись до них і залагоджувати ті взаємини стольникові, попросять заступництва родаки, що залишилися під обрами, поїде шукати заступництва не князь-привідця, а стольник, складеться так, що муситимемо шукати спільників у ратних змаганнях з обрами, теж треба буде стольника і тільки стольника. А ще ж он скільки свого, земського клопоту прибавилося: тра розселити переселенців, треба подбати, аби вони мали до зими житло для себе і бодай якусь схованку-затишок для худоби. Чи князеві-привідцю до того буде, щоб дбати про це, щоб побувати всюди і знати, чого потребують переселенці? Ту повинність має взяти на себе хтось інший, і тим іншим совість і честь велять бути саме йому, стольнику.

Князі вгомонили, доки говорив, пристрасті і пристали до його ради.

Настав час послухати, що скажуть переселенці про свої бажання та потреби і що — князі переселенцям.

З цим князь уличів і звернувся до ради.

III

На тому стали тоді князі, з речницею княжої ради погодилося й віче: хай чільною землею на троянах буде віднині земля росів і полян, а чільним князем — їхній князь Велемир; стольником же при князі-привідці, як і княжим повіреним у потребах переселенців, призначити княжича з тиверців Світозара. Не виникло суперечок і з приводу поселення. Схоже було, що люд вічовий, надто старійшини, за якими йшов люд, зраділи такій раді — селити тиверців на обводах Улицької, а дулібів — Древлянської земель. Зраділи і охоче пристали до іншої княжої ради — не зволікати із спорудженням кушт[58], як і споруд для коней, подбати, аби була живність у відселенських куштах. До зими, а тим паче до поліття з частими дощами не так і далеко вже, яка може бути розмова, чого тут сперечатись? Згода з усім, пристають на все!

Тож і поскакали одразу по вічі поселянські гінці у весі та городища, а княжі — до воєвод і дружини. Одних кликали збирати люд, усе, що треба для спорудження жител, і правитись до визначеного старійшинами місця збору; іншим веліли забути на певний час, що вони дружинники, і змінити мечі на сокири. Робилося все це іменем стольника і князя, а ще — іменем земського віча, і робилося без зволікань.

Світозар не поспішав до відселенців. Хай збереться там люд, хай удостовіриться, що всі і все взяли з собою для нових поселян, як і для себе, і взяли достатньо, тоді вже осідлає коня й подасться на місце забудов.

Князі Києва, Втікичі, уличів виділили йому по півсотні отроків, аби мав кого послати в один, другий і в десятий кінець. Земля он яка велика, дарма що урізана мало не наполовину, мусить знати, чи всі діють так, як обіцяли, тим паче, що вісті не завжди надходили втішні. То тільки обіцянки були красні, коли дійшло до діла, люд не скрізь і не в усьому скорявся. Звідти валки з будівничими не вийшли тоді, як домовлялися, там вийшли, та не все взяли. Кожен норовить, аби менше лягло на нього і так частих та зморних повинностей, тому й уникати не уникає їх, і зволікає. А йому, стольнику Світозару, кожне таке зволікання — ніж по серцю. Бо в одвіті за всіх нині, і тих, що таборяться на обводах Улицької та Древлянської земель без крівлі над головою, і тих, що не поспішають стати в поміч бездомним.

Здавалося, все бачив і знав, дякуючи численним гінцям своїм. А проте не міг усидіти в Києві. Нерідко полишав замість себе сотенних і правився до тих, що зволікали. Тоді був рішучий і гнівний, часом до краю обурений і безжальний. І та безжальність робила своє.

Коли впевнився, що послав на місце спорудження тиверських та дулібських городищ усіх чи майже всіх, кого могли послати роди полян, росичів, втікичів та уличів, і сам подався туди, спершу до дулібів, потім і до своїх тиверців.

Данко, як і всі інші відселенці, усе ще жив у наметі. Йому, стольнику, теж розбили його неподалік. Передусім поцікавився в брата, чи багато прибуло до нього тих, що мають стати біля споруд.

— Правдиво кажучи, — знизав плечима Данко, — і ліку їм не знаю. В усякім разі, ті, що прибули, завзято взялися до діла.

— Яку ж повинність поклав ти на них? Всього лиш стинати та возити ліс, лупати камінь чи й на спорудження кушт у городищах, самих городищ ставиш?

— Хто до чого зугарен, того туди й ставлю. Як на мене, прибули такі, що все можуть, окрім хіба молодців. Я, признатися, менш за все доглядаюся до цього, у них, прибулих, є свої старійшини, вони ліпше за мене знають, кого і куди поставити.

— Скільки ж закладено городищ?

— Поки що тільки три.

— А треба не менше п’яти?

— Коли не більше.

— Як же воно буде? До зими явно не встигнемо зробити те, що конче треба зробити, а на зиму люд улицький, як і втікицький, піде до своїх осель. На передлітті[59], влітку звідтам його уже не витягнеш. Кожному треба буде засівати ниву, потім — полоти, ще потім — жати.

Пождав, що скаже Данко, і, нічого суттєвого не діждавшись, мовив:

— Постарайся, брате, аби якомога більше навезли тобі колод із лісу, каменю з каменоломень і землі на вали. Коли доведеться по зимі завершувати забудови самим, все ж легше буде.

— З цим якось обійдеться. Як упораємося з іншим?

— З чим тобто?

— Улицькі та втікицькі будівничі споживають поки що те, що прихопили з собою. Чим годуватимемо їх, коли вичерпаються ті запаси? Своїм десь серед зими вже не буде чого дати.

Світозар дивився на брата і не хотів вірити речам його.

— Була ж домовленість, що живністю люд, буде забезпечений. І той, що прибув у поміч, і той, що лишиться тут зимувати.

— Йой, брате, не видно того.

— Може, то тобі тільки здається?

— Коли б тільки здавалося.

Помовчав, досадуючи, і вже потім сказав:

— Посилай гінців до брата Радима, най допоможе, чим може допомогти, а я пошлю гінців до окольних князів і старійшин. Вода камінь довбає, не може бути, аби наша біда,