Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко

Вийшла княгиня на поріг і запитала ключниці:

— Хтось із отроків є поруч?

— Ано, знайдеться.

— Вели покликати воєводу Виштака. Най з’явиться, коли може лишити на когось ратні клопоти.

Воєвода нескоро об’явився в дитинці, одначе об’явився того-таки дня.

— Я слухаю княгиню.

— Як там ведеться, на стінах?

— Усе гаразд. Обри обсіли лиш город, на приступ поки що не йдуть.

— Чи в нас, як і раніш, є спроможність вийти з острогу, не трапивши на очі супостату?

— А так. Маємо підкопи, які виводять до ріки і до лісу. Через них і виходимо в світ.

— Пошліть когось, хай довідається, де Мезамір і його люди, що з ними? Давно нічого не знаємо.

Воєвода поривається сказати: «Чи так давно?» — та завважує, який стривожений у княгині вид, і стримує себе.

— Гаразд, — зголошується. — Діждемося ночі й пошлемо. Ще будуть якісь повеління?

— Повеління нема. Прохання є, воєводо. Скажи мені, муже ратний, що нам робити, як бути, коли станеться так, як сказали нарочиті: нас віддадуть на волю каганату і його привідців? Обстояти себе без всіх інших племен землі Троянової, мабуть, несила буде, одначе і в аварське ярмо встромляти шиї, сподіваюсь, ні в кого немає бажання.

Виштак подивився на неї сумовито і переступив з ноги на ногу.

— Ось про це і маємо довідатися в Мезаміра. Коли сила його раті не змаліла, а, супротивно тому, зростає, коли й древляни мають тверді наміри й далі стояти на нашому боці, поборемося ще. Гляди, щось і виборемо в обрів, коли вже не повну волю, то бодай половину її: бути непідвладними, а лише залежними, платити переявшим змогу данину.

— Коли б це хоч.

— На те й уповатимемо, княгине.

Маленьку іскорку полишив воєвода у серці Данаї, а й вона гріла, щоправда, недовго: за кілька днів Мезамір сам прибув до острогу і погасив ту іскру.

— Біда, мати княгине, — сказав, — немає більше содружності племен, іменованої чужинцями гордим ім’ям «анти». Днями у Черні підписано ряд, за яким Тивер стає аварською данницею, а Дулібія — невільницею. Цим актом руси, уличі, втікичі та древляни уберегли свою незалежність. Нам же, чули, мати княгине, нам радять скоритися своїй долі і, поки обри не обсіли всю землю, вивести за обводи Дулібії мужів, здатних тримати в руках бронь.

— Це ж нащо? — жваво поцікавився воєвода.

— На те, достойний муже, щоб там, на вільній від обрів землі, по можливості борше зібралася сила, котра могла б позбавити нас аварського іга. Стольник Світозар запевняє: замирення взяте лише на час і під тиском переважаючої аварської сили.

Запала тривала тиша.

— І син має намір чинити саме так? — подала врешті голос Даная.

— Маю такий намір, хоча й прийшов почути, що скаже на це мати княгиня і що скажуть радні.

— Які радні? Де вони, Мезаміре?

— Якісь мужі лишилися.

— Мізерія лишилася, сину мій. А щодо тебе і твого наміру таке скажу: не личить князям полишати свій люд у біді.

— Коли ж не буде князівства, мати княгине. Неволя буде, і для всіх.

— Якесь та буде князівство, коли залишимося в князівстві ми. І потім, залишиться ж тут люд дулібський. Що він скаже нам, коли покинемо його, безборонного, на наругу татей аварських, а вже потім, по нарузі, об’явимося і вклонимось: «Здоровенькі були, ми ваші родичі»?

Мезамір зиркає на воєводу, потім — на матір.

— Хто ж тоді прийде та звільнить люд дулібський, коли усіх нас завдадуть у вериги? На кого і на що уповатимемо?

— І то правда, — підтримав його воєвода. — Мезамір діло каже, княгине. Пощо поспішати хилити голову та простягати руки для аварських вериг? Повернутися до свого люду ніколи не пізно, тим паче, що є сподіванка: повернемось не самі.

Даная відмовчувалась. По ній видно було: усе ще не певна, що син, як і воєвода, на вірній путі.

— В такім разі на цей наш рішенець справді потрібна воля віча. Скільки під твоєю рукою збройного люду, сину?

— Понад три тисячі.

— Чи мав з ним бесіду? Що каже він про цей твій намір?

— Усі, в кого є жони, діти, лишаються на своїй землі. Тим же, у кого немає їх, велять іти зі мною й повернутися, коли проб’є урочий час.

— Оце най і буде він, рішенець віча: молода пагінь родів має піти з тобою, всі інші — як хто собі хоче. Це саме, воєводо, оголосиш завтра і в стольнім городі. Сам теж волен вибирати одне чи друге. Я ж залишаюся у Волині і розділю з своїм людом ту долю, яка випаде йому.

Мезамір туманіє з дива і довго не зводить з матері прибитих сумом очей.

— Княгиня не відає, хто такі обри.

— Відаю, сину, та інакше не можу. Окрім страху за власне життя і благополуччя, є ще поняття честі і гідності. Не хочу, аби хтось колись міг кинути тінь на них, а відтак і на наш княжий рід.

І знову всі довго і сумно відмовчувались.

— Коли так, — перший озвався воєвода, — я теж лишаюся.

— Вважаєш, що зможеш захистити мене?

— Зможу чи не зможу, а мушу. Княгині совість і честь не дозволяють лишати напризволяще люд дулібський, а мені — княгиню. Ачей і виникне така потреба — захистити її. Вірні мені мужі завжди знайдуться.

Розчулилась і якусь мить тамувала в собі ту розчуленість.

— Спаси біг, муже ласкавий. На тому й станемо.

Воєвода відкланявся й пішов, а Мезамір як сидів мовчазно-сумовитий, так і лишався сидіти.

— Як же я піду, коли так?

— Повинність поведе, сину. Будемо сподіватися, що все це ненадовго і недарма.

Помовчала і вже потім запитала:

— Жону, дітей забереш із собою?

— Атож. Може, й сестра Лілейка най правиться з нами?

— Не печалься Лілейкою. Я все ж таки княгиня, не позволю, аби хтось наглумився над моєю дитиною. Та й не посміють обри, які вони не є.

ЧАСТИНА ДРУГА

ГНІВ ОЙКУМЕНИ

Обри воювали і проти слов’ян, і примучили дулібів, також слов’ян, і насильство чинили жонам дулібським. Якщо треба було поїхати обрину, то не давав він запрягти ні коня, ні вола, а велів запрягти три, чотири або й п’ять жон у повоза і везти