Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

української літератури, мав нагоду слухати лекції і про свою книжку, «Колони». Приклад яскравої спадковості духовних сил…

І доповідач підвів свій погляд від записної книжки до диктатора, а той, повільно схиляючись до згоди, але ще ніби маючи у душі якусь перепону, сказав:

— А вже ж ви так і не сказали, чи ваш «об'єкт» був талановитий ветеринар.

Доповідач, всім тілом зробивши рух чи то встати, чи, може, рефлексійно хитнувся у напрямку рвачкої думки, пояснив:

— Раз йому дали лікарі дозвіл практикувати, що це вже одно говорить, що випадок винятковий вони бачили перед собою. Таж я і сам перевіряв ці відомості. І всі навколишні люди, серед яких відбувалася практика Овсія Бруса, одностайно говорили про його як про свого найбільшого добродія і рятівника при їхніх нещастях з усякою домашньою скотиною…

— Добре…

Вимовив урівноважено і всесприймовно Сталін і попрохав ще:

— А прочитайте мені, будь ласка, із книжки «Колони» хоч одну поезію. Тільки без артистичних ефектів, а так, як читають у народній школі учні третього класу. Я зацікавлений.

Єжов почав перегортати знов записну книжечку. І, знайшовши потрібне, підвів голову, кажучи:

— Я прочитаю поезію, яку я вважаю найконтрреволюційнішою. Наші цензурні комітети роблять враження, що їх немає…

А Сталін на це тільки бовкнув:

— Вступу не потрібно.

У поезії автор спочатку висловлював захоплення дівчиною, а потім жаль до неї, яку візьме собі любий москаль, присланий на ревізію у їх колективне господарство. І далі синтеза поезії говорила про увесь український народ відданий напризволяще. І нарешті із синтези випливала доля самого поета, про яку поезія так говорила:

Бо простягаю руки у кайданах до неміренних позахмарних ям й питаюся, страждаючи, мов рана: коли земля нам щастя не придбала, то, може, щастя наше там? Та зорі і простори рівним летом летять крізь пальці, як вода в снігах, боками об кайдани б'ють планети, і по руках моїх, залізом стертих, кривава відповідь збіга…

І після цих слів Сталін устав і заклав у кишені своїх штанів обидві руки, неначе дивився на поета на п'ять кроків від себе, і виявив бажання ще раз прослухати поезію. Він був у толстовці і в чоботях з халявами до колін і здавався тепер дуже високим і сповненим найекстремальніших випадковостей. Комір сорочки у його був розстібнутий. І не давши Єжову навіть глянути із–за своєї книжки, звелів:

— Не вставайте. Почекайте хвилинку.

А потім спитався:

— Ви розумієте, що ви прочитали?..

І не чекаючи відповіді, почав говорити сам:

— Мені не подобається у цій поезії ритміка і рими. Але я певний, що у всій світовій поезії не знайти такої картини, як у останніх двох куплетах цієї поезії. У їх ми бачимо, як гігантська постать пронизує космос своєю трагічною величчю. І ми світ відчуваємо могутніше, ніж ми можемо його звичайно відчути. Подібними картинами до нашої уяви не промовляє навіть і Мільтон. І я з вами тепер згоджуся, що ми Україну, яка силкується устати із минулого у прийдешнє, ударили страшним ударом. І майбутня Україна, якщо і встане до нас… Цебто до минулого… То вона буде стерилізована… Якщо від тих ста чотирнадцяти тисяч не лишаться діти… Так я думаю чи ні?..

— Дуже добре… Я з вами тисячу раз згоден, що наша Гепева їм не простить, що вони діти тих батьків, яких вона знищила. І я…

І Сталін почав говорити ласкавіше:

— Призначаю вас інспектором всіх таборів ув'язнення на півночі Росії… зміцнювати там дисципліну особистого складу нашої Гепеви, щоб там карні органи і органи державної охорони були готові зустріти тих сиріт, про яких ми турбувалися. Взавтра я видам наказ на всі оперативні зведення Півночі.

І Єжов устав і замість клацання закаблуками тільки схилив голову. І це було замість «дякую». І вже потім він не сідав. Було мовчання. Після цього Сталін протяг:

— Скажіть мені, хто керував у Смілянському районі вилучуванням із живих отих людей?..

— Парцюня.

— Він із тих робітників, що ви приводили мені на оглядини у Червону Ротонду?..

— Так і єсть. Із тих.

— Ну, так ось. Всіх, що оперували на Україні у згаданій справі, призначити знов виконувати обов'язки катів, але вже у центральній області Росії. А його, цього Парцюню, приставте до поета непомітно слідкувати за кожним його кроком. І нехай же не вмішується у його життя ні при яких обставинах. Схоче він кордон перейти, нехай переходить, але всіх тих, що йому помагатимуть, треба арештовувати як звичайних злочинців. І я хочу знати після сьогоднішнього часу найвидатніші випадки із життя поета. Про це ви мені будете доповідати найменше раз на рік…

— А якщо він не буде переходити кордону, а тільки робитиме нам тут перешкоди, то можна його арештувати?..

— Можна і навіть потрібно. Тільки знов–таки на те, щоб узнати, що він робив і які у його є приятелі і співучасники, та й випускати.

І замовк. Єжов виструнчено стояв. Нарешті Сталін витяг праву руку з кишені і підняв її нарівні із своїм обличчям, і попрощався:

— Дякую. Ви заробили мою вдячність. На сьогодні нашої конференції досить… На добраніч!..

І офіцер аж