Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

нам невідомий ні тоді, коли його космос гине, ні тоді, коли він з'являється на світ… Ні тоді, коли комарик гине, ні тоді, коли він з'являється на світ. І ставлення людської пам'яті поруч із вічною Божою силою і з безконечною лічбою його буття є страшнішим, ніж якби якась комашинка сказала Карпатським горам, що вона така, як і вони… Страшна правда!., і страшна зухвалість і розпука!..

І всі люди, здавалося, тримали таке розуміння у своїм підсвідомім відчутті, бо бездумно плакали, керуючись одним тільки розпачем, що втрат своїх не можна припинити ні стати вільним від потреб цих утрат… Хіба що тільки словом можна себе зачарувати, щоб у такім обмані побути ще деякий час так, як і кожна людина буває у безтурботній порі дитинства, щоб перейти потім у реальне буття, що блискає мільйонними кінцями існувань, відірваних від вічного життя на всесвітнім кладовищі…

І розійшлися люди з похорону по своїх селах. У Станіславчик, у Матусів, у Макіївку, у Самгород і в Ташлик. І знов обоє кладовищ у Куцівці спорожніли. І цю порожнечу на старім кладовищі робили пустельнішою навіть дерева, бо помагали осілим гробам у землю своєю тінню бути непомітнішими на землі. Тільки нове кладовище ще високо підводило сірину нових гробів, бо на їх і над ними не було ще ні дерев, ні інших квітів. У той час людям було не до того.

Але розповідають, що хтось першої ночі приходив до Брусового гробу і поставив його чоботи під стінкою насипу, а бриль поклав на самий верх гробу. Але пройшла друга ніч і пройшов другий день, то не стало чобіт. Тільки бриль, видно, занесений вітром, тримаючись крисами землі, обпирався об чужий гріб своїм верхом. І, мабуть, з тиждень він там був, та не стало і його… Може, хтось приносив речі, щоб люди згадали, кого вони ховали, та щоб хоч васильків посадити на свіжім гробі. Але дарма… «Все іде, все минає і краю не має»…

Частина друга

«Недолю співаю козацького краю».

Т. Шевченко

«А хто ж тоді правдивий філософ?

— Той, чия пристрасть ніколи не охляває шукати і боронити тільки правду».

Платон Вступ
Знов Москва. Два добродії

Це був 1931 рік і березень місяць. Прозора та зоряна ніч стояла над Москвою. Кремль увесь був утоплений у затінки і в тіні своїх високих стін. Тільки північна частина Кремля у тім місці, що круто загинається колом, неначе хоче перейти в ріг, ясніла проти неба нормальним і не скаламученим ніяким навівом сторонніх плям обрисом. А в найвищій точці цієї старовинної цеглової дуги бовваніла вартова вежа, але свою тінь спускала не у Кремль, а десь у затихле місто. Під вежею у Кремлі мирно світився одноповерховий будиночок двома величезними вікнами на стежку, обсаджену якоюсь рослинністю, що ще не почала розбиватися на весну. Плями світла переписували стежку і впиралися у високу та грубу стіну Кремля. Ба, ось вони перервалися на мить та й знов ухопилися верхами стіни. Хтось пройшов до ґаночка будинку. Вікна були від землі на височінь метрів з три, і через те не видно було нікого і нічого в самій середині хатки. Якась людина опинилася на ґанку і постукала у двері. Може, таке явище тут було стилем старовини, а, може, підроблення під реальну дійсність в кацапських хатів у глибині Московщини?.. Хто його знає… Але і сліду не видно було ні на дверях, ні на стінах якогось дзвінка.

І в другій кімнаті від ґаночка звелася постать і стала ждати. Це був Сталін у своїй робочій світлиці. Він стояв коло стола і дивився на щільно причинені двері у себе з правого боку. Стіл було застелено чорним обрусом з крикливо червоними краями. А посеред його лежала купа паперів у темних палятурках. Вони були стулені, неначе книга. З правого боку на столі стояла лампа у багрянім абажурі. Вона не світилася, бо засвічена була над столом довга електрична лампа, похожа на довгу шкляну рурку. Від неї ішло світло таке, як і денне. Стільці всі були звичайні і в чорній шкірі. Тільки той, з якого звівся хазяїн, мав бильця. Вся підлога від краю до краю і від ріжка до ріжка лежала під жовто–червоним килимом. Стіни були голі і від килимів, і від картин. А з лівого боку, майже ззаді від стола, стояв на землі велетенський глобус і своєю віссю не доходив до стелі, може, на якийсь сантиметр. Навколо його виднілося трьохсхідцеве узвишшя, затягнене червоним єдвабом. З обох боків цих трьох східчиків біліли дуже штучно вирізані перенчатка. Узвишшя було рухоме.

І почувся обережний стукіт у кімнату. Сталін обізвався:

— Заходьте, заходьте… Що ви ніяк не обійдетесь без церемоній?.. Уходили б та й годі…

І чоловік у чорнім костюмі, середнього зросту, у пенсне, з чотирикутниковим обличчям, у якім не трудно було упізнати Молотова, обізвався:

— Так, не обійдуся, Йосипе Вісарійоновичу, без своїх буржуазних звичок, як ви не можете без того обійтися, щоб мене не підбадьорювати…

— Ви мені вибачте, В'ячеславе Михайловичу, що я сам не відчинив. Я завжди всю надію покладаю на моїх жінок і, як бачите, я й зараз не помилився.

— Ви мене поставили у кут ніяковості, бо я всіх дівчат і навіть тих, що ще у спідничках по коліна, можу вважати за жінок, та тільки не Світлану Йосиповну.

Чогось промовив Молотов, ніби зніяковівши чи тільки удавши такий настрій. І Сталін здивовано спитався:

— Чого?..

— Бо я дивлюся на вашу дочку так, як і старий архієрей на чудотворну ікону. А якби я дивився інакше, чи я б себе