Ротонда душогубців - Феодосій (Тодось) Степанович Осьмачка

тепер уже клацнув закаблуками і швидко повернувся, і швидко вийшов із кімнати. А Сталін зараз же важко сів на свій стілець і глибоко зітхнув. Голова його була повернута до вікна. І саме в цей час почулися здалеку ночі гуки, похожі на крик пугача. Вони рвалися у простір окремими виголосами і зникали у темну порожнечу. Це відбивали години Кремлівські куранти. Розділ одинадцятий
Гапуся на допиті

Кінець березня у Києві був не такий, як і у Москві. Найкраще цю різницю можна було побачити на садибі, що розміщувалася на Катеринівській вулиці між Миколаївською і Лютеранською. Вся вона була обгороджена високим та рідким парканом із залізних штаб, подібних на довгі списи. А крізь паркан виднілися попід ним ставні тополі і оббігала стрижена акація, трохи нижча від паркана. І за цією рослинністю, що вже викинула листочки, у глибині садиби виднівся двоповерховий будинок з червоним бляшаним дахом. Він був завширшки майже на ввесь квартал. Сонце підбивало вже під десяту годину ранку, і від його теплого та ясного світла навколо будинку уставала легка весіння пара, аж широкі та високі вікна у своїм блиску хвилювалися мережчатими та легковійними тінями… З першого погляду на цю картину ставало у почутті свіжо і радісно. І якби не стояв вартовий у зеленім кашкеті коло середніх ухідних воріт садиби, то, може, це почуття затрималося б і надовше…

Та й підійшла до вартового молоденька та чепурненька дівчина, майже панна, і подала йому якийсь папір. Він прочитав, вернув папір і показав на вхід. Дівчина швиденько увійшла і попростувала на ґанок. А там зупинив її другий вартовий і, відібравши папір, сказав голосно:

— Ідіть у двері… Калідор наліво… Число п'яте.

Вона увійшла, повернула наліво і, минувши двоє дверей, зупинилася перед п'ятим нумером. У калідорі стеля була високо і стрімко. Під нею на тлі жовтих стін вирізнялися червоні двері. Дівчина витягла з лівої кишені літнього сірого пальтика хусточку і втерла носа. І, сховавши її знов туди, постукала злегка правою рукою у двері. Деякий час було тихо, аж дівчина перемінила ногу у стоянці. Нарешті почулося ізсередини:

— Заходьте.

Вона увійшла і зупинилася коло порога, уставивши погляд на чоловіка у зеленім цивільнім костюмі. Він сидів, тримаючи обидві долоні своїх рук на краю стола. З правого боку від його висів патрет Сталіна у чорній тужурці, і під ним стояла брунатна зачинена шафа з двома непрозорими шибками замість дверцят. Кімната була продовгаста, з одним вікном. Стіни були жовті теж, а стеля біла з чорним колом посередині, із центру якого на довгім електричнім ґноті нависала над столом лампа. На столі лежали папери коло жовтої течки. Чоловік допитливо дивився теж на дівчину.

Тепер, коли ми трохи приглянулися, то можемо сказати, що це був наш давній знайомий, Парцюня. І нарешті він, видно, задоволений із своїх оглядин, запропонував дівчині:

— Візьміть он при стіні стілець і сядьте сюди, ближче до стола.

Дівчина проворненько взяла і сіла. І Парцюня тепер спитався:

— Ви із двадцять восьмого номера вулиці Леонтовича?..

— Так, — залунала відповідь.

— Гаразд.

Погодився Парцюня. І, взявши лист з уже розірваним конвертом, простяг дівчині:

— Прочитайте зараз і поверніть мені.

Та взяла і, витягши лист, почала читати:

«Уповноваженому по проведенні

надзвичайної соціальної реформи у Смілянськім районі.

Товаришеві Парцюні.

Через те, що ви від мене цього забажали, то я цим і доводю до вашої відомості, що дійсно до мене приходила Гапуся, дочка Шелестіянова, і сказала, що Овсій Брус лежить на межі, яка іде на Мельниківку. І що як прийшов, то він уже був мертвий. А де вона сама ділася, то сказати тяжко. Якби у неї були гроші, то я певний, що вона б поїхала у Київ до молодого Бруса по напущенію того, що умирав. Бо вона була у такім положенії, і спасти її могли тільки там від сраму та беззаконства. На поїздку вона не могла узяти грошей у батька чи в тітки, бо вони не мають. Мені більше здається, що вона справу закінчила самогубством. Більше я не можу нічого сказати нащот Гапусі, Шелестіянової дочки.

Сільський фершал Опанас Онопрейович.

1930 року. Серпня 15».

Після прочитаного листа Гапуся зараз його й поклала на стіл, а сама, бувши запнута біленькою хусточкою, узяла руками за її кінці у себе під бородою і тугіше стягла там зав'язь… І, спустивши очі додолу, сиділа мовчки. А Парцюня, підсунувши листа ближче до себе, спитався її:

— То ви були тоді у Онопрейовича?..

— Була.

— А кого ви бачили, як ішли до його або від його?..

— Якісь дві людини стояло коло його двору… Може, дві жінки, а може, дві дівчини… Та я не догляділа, саме які.

— А куди ж ви пішли від фершала?

— На станцію.

— А до Овсія Бруса уже не верталися?..

— Не верталася.

— А до батька та до матері не заходили?

— Ні.

— А до тітки?

— Ні.

— А до кого ж ви ішли від тітки з Ташлика?..

— Я забула…

— Це неправда…

Гапуся мовчала.

— І в батька і в матері ви тоді не були?..

— Ні.