Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Невдоволено відірвався від газети.
— Горе моє! — сплеснув руками Варивон. — Подивився — наче золотого подарував. Від такого погляду боюсь, щоб пристріт не напав.
Коли Докія вийшла на подвір'я, він почав витанцьовувати якогось чудернацького танця, намагаючись щоразу зачепити ліктем Дмитра, перекривляючи знайомих парубків і дівчат, як вони поважно тримаються при батьках, сміливішають на танцях і найкраще почувають себе увечері, коли місяць за хмари заходить.
— Де це ти Григорія подів сьогодні? — подивився у янтарні очі Варивонові.
— З Грицем у мене надтріснувся глек, — раптом споважнів.
— Чому?
— Чому? — Сів на ріжок тапчана і закинуті руки сплів на шиї. Раптом сердито відрізав: — Зв'язався чорт з Федорою. Від Югини йде, а до неї заходить. Ну його к бісовій матері! Я думаю так: нема любові — ходи хоч до пенька, є любов — тримайся по честі. Так я кажу? — Вилицювате обличчя парубка стало суворішим, покращало наче, зникли насмішкуваті жмурки в очах.
— Може, то брехня? — нетерпляче чекав відповіді.
— Де там! Сам бачив. Тепер з ним і через поріг до Бондарів не ступлю. Я в Рябка очей не позичав.
— А зі мною підеш? — рішуче підійшов до Варивона. І поклав руку на його широкі округлі плечі.
— 3 тобою? — здивувався парубок. — Ти не теє сьогодні? — ударив себе середнім пальцем по шиї.
— Ні, не теє! Поведеш? — натиснув рукою на плечі.
— Оце так! — зовсім розгубився Варивон, відводячи важкі руки Дмитра з плечей. — Ти скажи, який тебе гедзь укусив ниньки?
— Скажу, — зупинився, трудно підбираючи слова. — Придивлявся до Югини, сподобалась кріпко. Коли вона така, як здається мені, — зразу б старостів послав. Тільки тобі таке кажу, матір нічого не знає. Десь заїкнешся — голову зірву.
— Ну, ну, полегше трохи, — охопив шию руками. — Без голови, значить, мені кашкет неспідручно буде носити.
— Чи спідручно, чи ні — мене не обходить. Так що тримай язик за зубами.
— Щоб не їсти борщ з грибами, — доказав Варивон, швидко розмірковуючи, що Дмитро неабиякий жених та й не одна чарка перепаде від нього. Проте ще вірив і не вірив. Тільки подумати: за кілька років ні одній дівці слова не сказав, а тепер ринувся, мов ведмідь на пасіку.
«Всі вони такі чорти потайні. Мовчить, мовчить, а потім зразу ж у пекло полізе. Славний женишок». — Задивився на збудоражене обличчя Дмитра.
— Поведеш?
— Та дорога далека. Чогось, значить, ноги болять, — удавано зітхнув Варивон.
— Знаю, чого вони в тебе болять, п'яничка нещасний. — Усміхаючись, дістав з мисника пляшку.
— Прямо тобі, Дмитре, тільки фершалом бути. Зразу чую, як рукою біль відняло, — поморщився, нюхаючи шкоринку хліба. — І що воно за знак? Начеб вода — і більш нічого, а всяку болість з тіла зганяє. Здається, на дні у пляшці блищить трохи?
— Іди к бісу! Гляди, щоб твої ноги онишником не полікував — давно він ревма реве по тобі.
— А знаєш, Дмитре, — раптом споважнів парубок. — Вибір твій, хвалити не хочу, ой, важний, хороший вибір. Югина — це, значить дівчина, — підняв угору палець.
— Так і мені здається, — похмурнів Дмитро. — Тільки чи вийде що з цього?
— Повинно вийти! — впевнено сказав Варивон. — А втім, як говорять: догнав не догнав, а погнатись можна.
— Славна приказка, тільки не на мене краяна. — Рвучко відкрив скриню і почав убиратися в святковий одяг.
— Куди ви зібралися? — стала на порозі мати.
— Вашого красеня сватати веду, — посміхнувся Варивон і спіймав на собі такий погляд Дмитра, що зразу знітився і пояснив матері: — Пройдемося трохи по селу.
— Давно б вже час, — погодилася. Вона бачила незвичну поквапливість в синових рухах і очима хотіла спитати про це Варивона. Але той, відчуваючи її німе запитання, тільки застережливо покосився на Дмитра і з перебільшеним завзяттям почав говорити про різні новини.
— Оце Созоненко повернувся із міста і аж чуба на собі рве. Пропав його пай на чинбарні. Думав, значить, крамар увесь вік на гниленькому шкурлаті розростатися, міркував, що непу переводу не буде. Аж і тріснула торба з гендлярськими червінцями. Держава закрила їхню гнилу крамничку. Значить, ще на один лишай внутрішнього капіталізму поменшало.
— Так їм і треба, — обізвалась Докія. — Людей обманювали — одне, а друге — усе місто тяжким духом отруїли. Прямо біля річки пройти не можна було.
— Тепер там завод мають будувати.
— Чинбарний?
— Чинбарний. За останнім словом техніки. А поруч нова електростанція підводиться, біла-біла, мов яблуня в цвіту, і потужна, куди там старій бухикалці до неї. От забувся, на кілька тисяч кіловат. Усі підприємства і околишні села освітить. Словом, невеликий наш Дніпрельстан. На очах міняється місто. Камінь кругом у руках робітників прямо від зорі і до зорі, як жайворонок, співає.
— Надивився?
— Надивився, возячи хлібозаготівлю за Варчука. Гадав старий лис обманути державу. Хитро задумав заховати хліб, та комсомольці прослідкували за ним. Не вдалося вікрутитися від завдання. Тепер темніший хмари ходить. Якось я засміявся до Софії — хліб саме насипали, — так вовком визвірився:
«Радий, що кривавицю мою возиш, погибелі на вас нема». А я йому так, з притиском: «Не на нашу погибель йдеться, дядьку Сафроне. На життя наше йдеться». — Так ледве гарапником не оперіщив. Од злості в один момент зморшки потом понабрякали. Злує, як пес. Раз навіть якогось гостя зразу, значить і не поздоровкавшись, ошпарив: «І в лівих і правих ухилах бовтається, а нічого путнього зробити не може». Потім покосився на мене, затих.
— Я, Варивоне, ледве на гарячому у лісах Созоненка не спіймав. Треба прослідкувати. Десь коло пасіки хліб ховає…
XXXІІІ
М'який вересневий день неводом затягував сонце в сизуваті крила, і тільки іноді воно, сковзнувши над рваною, клубчастою проріхою, майне золотим плавником, і просвіток заграє в темних водах трьох ставків, і все село, неначе із хвиль, підіймається вгору; нові землі, затемнені досі, побіжать, тінями затріпочуть за дорогами.
Не чув Дмитро, що торохкотів Варивон. Тугим клубком збивались думи, надії.
— Грицько пішов кудись, — торкнув рукою за плече Варивона.
На далекій стежці, що вела до лісу, з'явилась невисока постать Григорія. Між ним і парубками широко лягли задумані городи; зелену ріку матірки освітив просвіток і погас біля купки дідуганів-соняшників, що радили якусь раду, торкаючись один одного потемнілими фарами.
Коли з-за дерев побачив хату Бондарів, завагався: може, вернутися…
Але, спіймавши на собі насмішкуватий, допитливий погляд Варивона, нахмурився і рішуче попрямував до воріт.
Бондарі саме обідали і зовсім не сподівалися на таких гостей. Заметушилась Марійка по хаті, Югина вся зніяковіла і поклала ложку