Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

в темряві.

— Иона, ти вже дістав худобу й реманент для созу «Серп і молот»? — став на поріг Павло Михайлович.

— Не дістав Не допоміг навіть кавалерійський натиск, — набігла тінь на високе чоло, обсипане чорними кульчиками кучерів.

— Погано. Це тяжке село. Бондареві в першу чергу треба допомогти. Як кваліфікуєш затримку?

— Кваліфікація така, що й сердитися не маєш права: ріст созів.

— Затримка приємна. Але все ж таки затримка. На коли пообіцяли допомогти?

— Днів через десять. Ми не першими стоїмо у списку.

— Зовсім погано. Треба, щоб созівці раніше за всіх засівали поля. Це наочна агітація Бондаря не зобидь. В його селі знаєш, яка куркульня.

— Що можна буде зробити — зробимо. Себе не пожалію. Для Івана Тимофійовича дістав трохи пшениці з учбово-дослідних ділянок сільськогосподарського інституту. Зрадіє чоловік Подивися, що за зерна! Із бронзи литі, — висипав з пакуночка на вузьку долоню червону розсип.

Павло Михайлович, стримуючи дихання, нахилився над нею.

— Хороше, хороше зерно. Ось чим наше поле снить… Вдовам і сиротам закінчили хліб збирати?

— Закінчили. Комсомолія за це всіма силами взялася. Особливо відзначилися дівчата з Новобугівки: Югина Бондар, Софія Кушнір і Василина Підіпригора.

— Славні дівчата. Бачив їх у райкомі при врученні комсомольських квитків. Йона, можу тебе порадувати: фільм «Бессарабська комуна» будемо демонструвати в кожному селі. Знаєш, скільки він думок викликає в селян? Вчора спеціально сидів у івчанському клубі. Захват увесь зал охопив.

— Шматок життя, Павле Михайловичу.

— Вірно, це шматок життя. Після сеансу підійшла до мене ціла делегація селян. Виступив один наперед, сам увесь у зморшках, руки чорні, міцні, мов коріння, груди як у молотобійця, а очі надією палахкотять.

— Дорогий товаришу, і це не туман ми бачили? Не підкрасили картину? — питає.

— Правду не треба підкрашувати, — відповідаю.

— Ех, і життя у людей… наче свято. А може все-таки в картину підпустили трохи туману?

— Поїдьте — побачите. Це ж недалеко; од Крижополя яких-небудь двадцять кілометрів.

— А таки поїду, — рішуче махнув головою. — Коли хоча половина правди живе в картині — зразу ж пишуся в колектив.

— Значить, запишеться і других за собою потягне. Як його прізвище? — витягнув Йона з гімнастьорки невеличкий блокнот. — Денис Хоменко? Знаю, знаю. Велика сім'я у чоловіка, жінка нещодавно померла. Я вже з нього очей не спущу.

— Не спускай. Толковий селянин.

На вулиці загомоніли голоси.

— Ідуть меліоратори.

— Як вони тобі? — запитав, знаючи товариську вдачу Йони: легко знайомитися, здружуватися й вірно оцінювати людей. Не було ні одного села, ні одного хутора в районі, де б Йона не мав приятелів, де б він не був жаданим гостем і порадником.

Коли ж наставала осінь і перехресні голоси дівчат засипали весільними піснями усі вулиці, Йона мусив мало не кожної неділі виїжджати у села, інакше кревно зобидів би своїх Друзів.

— Мало сподобалися. Вузенько дивляться на світ. Доведеться пощипати їх. Особливо старого, — це, здається, спецзадавака. Він і землю і науку може, мов глечики, прикрити папірцями. До того ще якісь сумніви гризуть старого. А які — не вхопив, — неохоче відповів Йона. Неприємні згадки пересмикнули йому рухливе обличчя. — Молодий — нічого хлопець, тільки несміливий, очевидно за авторитети обома руками тримається.

Меліоратори увійшли до кабінету.

— Олег Фадейович Чепуренко, — гордовито відрекомендувався немолодий огрядний чоловік. Масивна лобаста голова його звужувалася донизу і закінчувалася конусом бляклої трав'янистої борідки.

— Володимир Слободенюк, — поклонився худорлявий юнак з великими задуманими очима.

— Просимо, сідайте. Як вам їздилося?

— Даремно вбили час. Ваш заврайземвідділу великий оптиміст, — заколивалася на білій сорочці борідка Олега Фадейовича.

— А ви великі песимісти?

— Ні, ми люди реальності і точності.

— Так це зовсім добре.

— Непогано, — зверхньо погодився Чепуренко. — Наука любить точність, а не всякі поетичні потоки.

Слободенюк поморщився. Йоні здалося, що молодому спеціалістові не раз доводилося чути цю менторську сентенцію з уст старшого колеги.

— Всяка наука, коли вона наука, поетична, — обережно поправив Павло Михайлович.

— Ну, це видумки спритних поетиків і фантазерів, які примазувалися до науки, — беззаперечно і впевнено відрубав Чепуренко.

— Я з більшою повагою ставився б, наприклад, до Ломоносова, Менделєєва, Лобачевського.

Тінь борідки Чепуренка дзигою закрутилася на його широких грудях, а погляд здивовано і водночас із прихованою недовірою вперся в секретаря райпарткому. Павло Михайлович спокійно перехопив це роздвоєння в очах немолодого чоловіка.

— А Вільямс, Мічурін, по-вашому, не поети? Вони в гірку оспівану землю не стогін, не безнадійність пісні, а серце своє, як найдорожче зерно, вклали. І світ побачив іншою землю, якою вона стане завтра для нас, для всього людства. Так це, по-вашому, не поезія? Учений, що не має поетичної фантазії, — це торба старця, натоптана куснями фактів. А творець — завжди поет… Ви знаєте, що Ленін на одинадцятому з'їзді партії про фантазію говорив?

— Ні, не знаю, — щиро признався Чепуренко. — Невже Ленін про фантазію на з'їзді говорив? — глибоке здивовання пом'якшило неприємну самовпевненість.

Павло Михайлович підійшов до шафи з книгами, дістав том в червоній обкладинці, швидко знайшов потрібне місце і неголосно, чітко виділив кожне слово:

— «…Навіть відкриття диференціального й інтегрального обчислень неможливе було б без фантазії. Фантазія є якість найбільшої цінності…»

— Здаюсь, здаюсь! — підвів угору обидві руки Чепуренко.

Чабану й Слободенюк засміялися.

— Ви, Павле Михайловичу, серйозний опонент, — уже з повагою промовив Чепуренко. Голос його пом'якшав. — 3 вами нелегко сперечатися. Пам'яттю, пам'яттю берете…

— Павло Михайлович правдою бере, істиною. Пам'ять трохи нижче стоїть, — поправив Йона, який терпіти не міг неточності у визначеннях.

— Це само собою, — великодушно погодився Чепуренко.

— Ви, може, познайомите мене зі своїми планами? — звернувся Павло Михайлович до меліоратора, намагаючись зменшити тертя між ним і Йоною.

— Місія наша дуже скромна: меліоративне товариство послало нас відкрити нову землю.

— Колумби! — не витримав Чабану, і складки насмішкувато затремтіли біля рота.

— Зараз наше меліоративне товариство, — незворушно продовжував Чепуренко, — не має відповідних коштів і воно хоче, щоб ми у вас провели одну операцію так, як у п'єсі сказано: хитро, мудро і недорогим коштом.

— Державі дорога кожна копійка. І коли мудрість допоможе заощадити кошти — це хороша мудрість. Що ж ви придумали?

— Так у вас така кругла площа — чотири квадратних кілометри. Її найлегше осушити.

— Щось не пригадую такого болота чи заплави, — підійшов Павло Михайлович до великої карти району.

— Це не болото, а… став.

— Ви що?.. Жартуєте? — Павло Михайлович обернувся від карти, застиг на місці, зібраний і суворий.

— Чого нам жаліти цю незмінну окрасу дворянсько-поміщицького пейзажу? Ми швидко виточимо… — але, поглянувши на Павла Михайловича, осікся і, вже ніяковіючи, додав: — Про це і в товаристві говорилося.

— Фахівцями?

— Фахівцями.

— І серце ваше тоді рівно билося? —