Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах

— Я не розумію, до чого це…

— Так ми розуміємо, до чого, — вставив Йона.

Чепуренко нервово стиснув борідку в кулак; на обличчі його, наче вітряні лишаї, виступили кружелятка плям.

— Я чесно служу в своїй установі.

— Не бачимо. Ви знаєте, що означає спустити стави? Це означає на нашій мові — шкідництво. Ви з цим згодні? — звернувся Павло Михайлович до Слободенюка.

— Згоден, Павле Михайловичу, — захвилювався юнак. Рум'янець перехлюпнувся через усе його обличчя.

— Ви член партії?

— Комсомолець.

— За чим же ви в своїй установі дивитеся?

— Я тільки цього року закінчив гідромеліоративний інститут. Нещодавно поступив на роботу.

— Ви теж недавно працюєте? — хмурячись, звернувся до Чепуренка.

— Ні, у мене стаж.

— І солідний?

— Солідний, — мимовільне зітхання вирвалося з грудей Чепуренка. Тепер уся його самовпевнена зверхність розбризкалася до останньої краплини Обличчя стало задуманим і кращим. — За ваш став я пробував сперечатися, але…

— Побоялися піти на конфлікт? — Павло Михайлович довше зупинив погляд на масивній голові Чепуренка Ворухнулось порівняння: «У нього й діла побудовані як обличчя — спочатку широко розмахнеться, а потім звузиться, наче клинчик борідки».

— Побоявся, — щиросерде признався. — Я чоловік не молодий, родиною обтяжений. Місце не дуже хочеться міняти.

— Значить, закон вашого життя — тепле місце, мир і гниленька тишина?

— Не зовсім так, але грішки є.

— І це зветься чесною службою?

Чепуренко тільки зітхнув, а Павло Михайлович виділив кожне слово:

— Закон життя нашого один: вірно служити партії Леніна — Сталіна, вірно служити своїй державі. Іншого закону для нашого сумління нема.

— Це велика правда, Павле Михайловичу, — обм'яклий Чепуренко встав із стільця.

— Ви учена людина, яка усе своє знання має віддати народові! А ви замість гарячого серця привозите нам холодну жабу. Невже усі мрії, усі свої сили ви розтрусили, засушили в мертвих кабінетах? Які ж у вас можуть бути логічні узагальнення, відчуття реальності, коли така гріховна ваша практика?

— Помилився, Павле Михайловичу. Семипал, наш начальник, прямо пхнув у болото.

— Це він проповідує осушувати стави?

— Він, він! Тільки не передайте, що я казав…

— Не кидайте камінь у наш тихий ставок, — зірвала йону жалюгідність Чепуренка. — Ні, Олег Фадейович, прокисли ви фундаментально. Коли так будете жити, не вам осушувати болота; зав'язнете в найстрашнішому багновищі.

Губи Чепуренка скривилися, біля перенісся заворушилася в'язь підсинених мішечків; здавалося, все його обличчя взялося павутинням Не ховаючи очей, якось розгублено і благально подивився на Павла Михайловича.

— За тяжку науку дякую. Признаюсь: усі ці дні мене мучила поганенька інтелігентська непевність. Сам люблю стави, озера. А тут модні слівця пішли в нашій установі: знищувати прикрасу дворянських гнізд. Я пробував свою думку вставити, але Семипал забив мене потоком зверхортодоксальних слів. «Може, я старий, не все уже розумію», — подумав і, стиснувши серце, поїхав до вас. Свою непевність хотів зухвалою самовпевненістю заглушити. Самому гидко за свій тон. І перед вами, і перед молодим поколінням, — поклав зів'ялу руку на плече Слободенюка. — Не знаю, що ви думаєте про мене, але насправді я не такий, яким увійшов до вашого кабінету… В ділі побачите мене.

— Ви серйозно думаєте у нас працювати? — зосереджено запитав Павло Михайлович меліораторів.

— Серйозно, — відповів Слободенюк.

— Я всією душею. Хай дозволить товариство…

— Дозволить. Тоді ви будете в першу чергу осушувати одне підлісне болото. Недалеко від нього працює молодий колектив. Члени його — усі до одного комсомольці.

— Комсомольці!? — зрадів Слободенюк. — Я завтра ж поїду до них.

— Варто. У них багато чого можна навчитися. Ясні уми і золоті руки в нашої молоді… А ви знаєте, як наше Поділля в старовину називалося? — несподівано запитав Павло Михайлович меліораторів, і обличчя його стало зовсім світлим.

— Не знаємо.

— Золотою землею. Дійсно, розкішна, золота тут земля, уславлена героїчним народом і красою. Тільки хто не грів руки на пожарищах Поділля, хто не грабував його? Нівечили — половецькі хани і венгерські королевичі, волоські господарі і татарські орди, великі князі і великі візирі, султани і папи, баскаки і поміщики, капіталісти і куркульня. Лише за одне десятиліття сімнадцятого віку наш теперішній районний центр був двічі зруйнований. Криваві потоки текли по наших полях. Бур'янами кошлатились понівечені міста і села. Бідніла земля, пересихали ріки й зникали ліси. І лише наша держава припинила розбій і грабіж землі. Ми перебудовуємо не тільки життя, а й природу. Для цієї високої мети не жаль віддати усе своє серце… Незручно за вас, Олегу Фадейовичу, коли ви високе служіння народові підміняєте дрібненькими розрахунками дрібненької вигоди. Ви одчахнулись од народу, як пересохла гілка. І це ваша страшна трагедія. Ви не почули за тишею кабінетів, що народ пішов уперед. Щодо нього у вас збереглися ще народницькі погляди. Повчитися треба в життя. Ось візьміть дружину нашого Йони Чабану. Вона проста селянка, з Бессарабії сама, в бригаді Котовського сестрою була, а тепер очолила групу активістів і працює над осушенням болота. Поговоріть з нею, і ви побачите нове, небувале досі село на Україні. Рівні голубі канали розділять на квадрати широке поле, над рибними каналами перевиснуть мости; замість білокрильника і стрілолиста зашумлять пшениці й озера проса; на багновищах, де лютували ящур і малярія, зацвітуть долини квітів і під зоряним небом заколишеться озорена щастям земля Леніна, земля Сталіна — наша земля. І це не казка. Це поезія праці і життя…

Підбадьорені, попрощалися меліоратори з Савченком і Чабану.

— Ви мені перспективу дали, Павле Михайловичу, — розчулився Чепуренко. — Намул, кинутий брудними руками, зійшов із душі. У вас я працюватиму, як чорний віл.

— Приказка не зовсім на своєму місці, — усміхаючись, глянув на червоне від напруги обличчя фахівця.

— З поетичною фантазією працюватиму! — випалив Олег Фадейович, і сміх задзвенів у просторому кабінеті.

Відгриміли кроки в коридорі. З вулиці до вікна перехлюпнулися клапті схвильованої мови:

— Стьогав мене, як сукиного сина. А на душі просторніше стало. Перспектива прояснилася. Це головне!

— Розворушив молоді пориви?

— Іменно так, молодий колего… засучимо рукави.

А в райкомі ще не гасло світло. Над картою району нахилилися дві голови — одна зовсім сива, а друга зовсім чорна. І карта, міняючи свої обриси, вставала в красі завтрашнього дня. Вона, як жива краплина, вливалася в життя усієї Батьківщини, сяючи своєю неповторною красою руху.

Задзвонив дзвоник.

— Я слухаю! — підійшов до телефону Савченко.

— Добрий ранок, Павле Михайловичу.

— Невже ранок?

— У нас уже світає, — заклекотів тихим сміхом голос секретаря окружкому. — Наше місто на верховині стоїть, а ваше — в долині.

— І ми до верховин прямуємо.

— Бачимо. Що