Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
Бричка кулеметною скоромовкою загуркотіла по мосту. Під містком у потоках шуміла вода; в півсні зітхало млинове колесо; оббризкане сяйвом сузір'їв, воно подзвонювало пругкими малиновими потоками. Усе величезне плесо ставу урочисто ворушило зоряну карту. Іноді риба розбивала гілку сузір'я, і воно довго не могло зібрати докупи обтрушені плоди.
Тиха усмішка затрепетала на сухорлявому обличчі Павла Михайловича. Він бачив, як прибережні зорі, видовжуючись, падали в нові потоки і зацвітали світлим цвітом в повеселілих хатах.
«Як електрична лампочка розгинає, змінює життя. Люди іншими стають. Недарма її прозвали лампочкою Ілліча».
Ясний повів комуни і повів безсмертного передбачення сяяв над ним широким крилом. В цьому повіві вставав ясний завтрашній день.
Недалеко від берега захлюпотіли весла. Сильний дівочий голос сколихнув настояну тишу. Потім з ним побратався задуманий тенор, і пісня в широкому звучанні почала розтікатися над водою. Легко м'айнув човен; темні, наче вирізані з дерева, силуети хлопця й дівчини затремтіли на зоряній доріжці.
— Співають! — Так сказав, наче новину відкрив, спокійний візник. — І хороше співають. Не так, як ми колись…
— Як це зрозуміти, Панасе Яковлевичу?
— Чуєте: сумна пісня. І голоси звучать сумно. Однак вслухайтесь, на душі в співаків нема печалі. А коли ми цю пісню в економії співали — кожне слово, як вдова, голосило. Літа не ті, Павле Михайловичу. За цією піснею моя молодість, мов безплідна камінна гора, устає, а для моїх дітей — там тільки голуби літають.
— Бо молодість лише на нашій землі почалася, — задумався Савченко, пригадуючи свою передчасно посивілу юність. — Що Павло пише?
— Скоро електротехніком приїде. О, чуєте, люди гомонять. Саме з сільради розходяться. Певне, теж про хлібозаготівлю говорили чи про соз або колектив.
Біля плоту в чиїйсь руці крихітним прапорцем замерехтів огник, на мить освітив голови двох селян. Грубувата мова чітко повисла над притихлим ставом.
— Погода ж стоїть як золото.
— Зерно в землю само проситься.
— Значить, наш соз худобу днів через десять отримає?
— Так Иона Чабану передавав. Він не обмане. Авторитетний чоловік.
— Кажуть, жінка його захворіла.
— Хіба на болоті не схопиш гарячки? Комарні ж там — чорні хмари. Жінка його, чував, у бригаді Котовського сестрою була.
— Бойова. По всьому видать.
Ці слова, наче пісня, схвилювали Павла Михайловича. В них невидимою інтонацією бриніла мова, вчувалася впевнена рука старого більшовика Мар'яненка, якого нещодавно райком послав у село на постійну роботу.
Під'їхавши до райпарткому, Савченко зразу ж викликав начальника райземвідділу. Високий ставний бессарабець Иона Чабану незабаром безшумно ввійшов до кабінету секретаря…
Трьох синів мав Сирдій Чабану і всім трьом наділив одну, вужчу за бідняцький наділ, наймитську долю. Не шовковою травицею — колючою стернею слалося їхнє дитинство. Похмурий боєр Андронакі Тодіка від материних грудей одного за одним одривав його дітей, і вони, маленькі й кучеряві, наче ягнятка, котилися в степи до чужих отар. Сонце навіки чорнило їх, вітри мелодійним дзвоном наливали голоси, а дощі гінко піднімали угору. Виросли діти в Сирдія Чабану як чорні орли, красиві, гордовиті, роботящі й дружні. Не розлучалися ні на роботі, ні на гулянках. Не розлучилися і в революцію: взимку 1918 року осідлали найкращих, ще невкованих коней Андронакі Тодіка і помчали до Григорія Котовського. Тільки білий веселий сніжок закурився за ними.
З-під грозових хмар, із синіх дощів, із колючих снігів виглядав Сирдій воїнів. І не дочекався: старший, уже командиром ескадрону, поліг на подільському полі, проріс пшеницями і червоним маком і знову ожив у безсмертному камені. Навіть після смерті не важкою була йому камінна шабля, по якій не кров, а дощові потоки сіялись на звільнену землю. Молодший син упав у лісах Тамбовської губернії, а з середульшим — Ионою — розлучила боярська Романія. Вона ж, як злодія, за синів закувала в залізо старого наймита, кинула в бруд прокислої в'язниці, а примарія віддала його город і халупу Андронакі Тодіку.
З в'язниці Сирдій вийшов напівсліпим і зовсім сивим. За діла синів йому вже не було газде 6 в своєму селі. Пішов старий шляхом, по якому промчали його діти на схід. Білий сніжок так само курився, як і в 1918 році, та не грів він тепер старого наймита. Бо над шляхом зараз не співали, а бездомними старцями трусилися заграблі дерева, із віт обмерзлими сльозами кришилися крижані зерна і в небі осліпле сонце надовго провалювалося в брудні мішки хмар. Велика безнадія охопила старого Сирдія, і сніг почорнів йому в очах.
— Батьку, не падай! — підхопили його юнацькі руки.
В болгарському селі його прихистили чужі діти — друзі його синів, прихистили як свого тата, вселили надію, що він побачить свою кров молоду, побачить щастя людське.
І старий терпеливо чекав зі Сходу великого дня…
— Буна сара, приєтене! 7 — щиро привітався Павло Михайлович з йоною Чабану.
— Буна сара, фрате! 8 — Чорнявий тридцятип'ятилітній красень, граючи блискучими виразними очима, легкими, розвідницькими кроками підійшов до свого секретаря.
— Як здоров'я Іляни?
— Спасибі. Ілянуца одужує, — промовив співуче і ніжно.
— Тепер повік на болота не поїде?
— Поїде! Тільки про це й розмови. Літературою обклалася, їсть, а не читає. Боюсь, що болотяна гарячка на книжкову обернеться.
— Слідкуй за нею. Хай не переобтяжує себе.
— Услідкуєш! — Без тіні огуди, навіть з прихованою гордістю промовив Иона. — Почав я виносити книги з хати, так вона додумалася їх замість грілок прикладати. Не знаєш мою Ілянуцу!
— Знаю. Бережи її.
— З громадянської бережу. Раніше беззаперечно слухалася. Правда, тоді я парубком був, — засміявся, блиснувши сліпучими високими зубами. — Сьогодні вона мене вже зовсім переконала, що прибузькі плавні усім схожі на придунайські. — Сів, схрестивши руки на ріжку стола, так, як кладуть їх на ефес шаблі.
— І висновок який?
— Не маловажний: меліорація прибузьких плавнів — це прекрчсна підготовка для майбутніх робіт в Бессарабії. А потім на мене напалася — мало уваги болотам приділяю. Бюром райкому пригрозила. І знаєш, Павле Михайловичу, може осоромити на весь район.
— А це вже від тебе, від твоєї роботи залежить.
— Вона б хотіла, щоб увесь час на болотах киснув. А тут, як на зло, вранці приїхали меліоратори. Насилу втихомирив свою: хотіла з ними на Кругляк майнути.
— Повернулися з болота? — зацікавлено запитав Павло Михайлович.
— На жаль, повернулися. Це із дуже швидких, — осудливо промовив Иона. — В Будинку селянина відпочивають.
— Зараз викличемо, — поспішно вийшов у коридор. Звідти задзвонив молодечий голос:
— Я одним льотом. Кур'єрським!
Проворні кроки загупотіли на ганку і затихли
