Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
— Марійко, чи в нас найдеться де гостей посадити?
Марійка принесла з другої хати стільці.
— Сідайте, сідайте і вибачайте, що таке в хаті застали: гості несподівані, хазяїни неприбрані, — запрошувала за стіл Марійка.
— А непроханий гість що побачить, те й поїсть, — підморгнув Югині Варивон.
Та, червоніючи, всміхнулась, і Дмитро відчув такий спокій, наче не раз уже був у Бондарів. Здивувався, що зразу ж зав'язалась розмова, проста, невимушена, про всякі господарські справи.
Після обіду Марійка присіла ближче до Дмитра. І з кожною хвилиною чув, як невидимими нитками засновувалась між ними приязнь, кожне слово його не слухала, а, здається, пила Бондариха. Тільки Югина мовчала, і часто по задуманому обличчю пробігали тіні. Дмитро вгадував, що зараз дівчина думає про Гриця, може догадується про причину їхнього приходу, але вірить і не вірить, непокоїться і здивовано поглядає на Варивона. Видно, що й Іван був радий парубкам, хоча й зводив насмішкувато очі на жінку, що танула, наче віск, від поважних Дмитрових речей. Попрощались аж смерком.
— Не обминайте ж нашої хати, — подала суху жовту руку Марійка і приязно глянула на Дмитра.
— Авжеж, заходьте, — погодився Іван. Дівчина ж за звичаєм мусила провести парубка з хати. Варивон зразу ж вислизнув на подвір'я, а він опинився з Югиною в темних сінях.
Ось воно, його довгождане щастя, стоїть перед ним. Він тільки бачить гнучкий стан, пишний закучерявлений волос та відчуває її ясний погляд, соромливе лице, тремтливі ямки на шоках, тепло чистого дівочого тіла.
— Югино! — задихаючись, дивиться на задумане обличчя і нічого від хвилювання не може сказати. Двома руками бере її руку, чує тонкий дотик нігтів і легко стискає її пальці своїми шорсткими, великими і незвично обважнілими. — Всього доброго тобі, Югино.
— Всього доброго і вам, — ледве чує її шепіт і виходить у двір.
Темрява зразу ж оповиває його.
Схвильовано обертається і бачить, як широкий білий рукав зникає у сінях.
«Ех, дівчино люба! Якого ще щастя на світі шукати? З тобою б найбільше горе у легкість здалося. Ю-ги-на!» — по складах шепоче дороге ім'я і чує, як добра теплінь заколисує його.
Біля воріт пихкає цигаркою Варивон. Хороший парубок — жартівник і мастак на всі вигадки. Одна кров тече у жилах його й Югини. І Дмитро мовчки, з подякою, стискає Варивонові руку.
— Що? Клює? — усміхається парубок. йому б неприємно було іншим разом чути такі слова, але тепер…
— Хороші люди Бондарі, і в хаті в них так гарне…
— Порядок тут всі люблять. По вуха, значить, вскочив? — підсміюється Варивон.
І хоча його всередині муляє від цих слів, проте відповідає лагідно:
— З головою, Варивоне. Знаєш, мені так хороше стало в твоєї рідні, що я й подумав собі: вийде за мене Югина чи ні, а вже й те добре, що в них побував.
— То, може, ти просто в хату влюбився? Вона в них добра, вся, значить, з дуба ставлена, — попихкує цигаркою Варивон. — Як це ти іще про солов'їв і всякі квіточки не говориш — вашому братові до лиця така мова. Спочатку тільки й почуєш про дівчатко-янголятко, а ожениться — зразу про відьму заговорить. Такий світ чудернацький.
— Жаль, що насправді так часто виходить, — погодився Дмитро і задумався: що вийде з його кохання? Зараз дівчина не про нього думає. Чи ж пересилить він Григорія? «Може, справжня любов ще не підійшла до неї? — заворушилась надія. — А хоч і підійшла — мушу переважити», — нахмурив брови…
В ту ніч Марійка довго не могла заснути, переверталась з боку на бік, задумано дивилась у вікна, зітхала.
— Чого не спиш, стара? Молодість згадала?
— Ет, помовч собі. І досі не засне, — незадоволено відмахнулася.
— Чи, може, про Дмитра думаєш? — пробубонів примирливо.
— Про Дмитра, — призналася тихо, наче Югина могла почути з другої хати.
— Думай, думай, а я посплю за тебе.
— Іване, як ти гадаєш, спроста Дмитро приходив?
— От дурна баба, чи я в його голові побував? І скаже таке.
— По ньому бачу — до Югини приходив.
— Авжеж не до тебе.
Марійка замовкла, а потім торкнула рукою плече чоловіка.
— Іване, а коли він справді схоче старостів заслати?
— І чого ти причепилася? Коли, коли… Маєш собі Гриця, ще й Дмитра захотіла? Чи не тлусто буде?
— Відчепись зі своїм Грицем! Що ти за чоловік — слова тобі не скажи. Батько ти своїй дитині, чи ні? Я всією душею чую, що недарма Дмитро прийшов — такий спроста через поріг не переступить.
— Це ти правду кажеш. Породу їхню, горицвітівську, знаю. Таким і небіжчик Тимофій був.
— Господар! Справжній господар. Ремесло в руках має. Життя мозолем своїм добився. Земля вироблена. За таким жінка добряче проживе. І собою вдався — чим не орел? Так і стоїть мені в очах.
— Гляди, ще не влюбися в нього замість Югини… Довго ще Марійка не спала, і коли заснула, уві сні бачила — побивались за її дочкою і Дмитро, і Григорій.
XXXІV
Вітер, неначе підбита птиця, прошумів спросоння в листві вишняків, здригаючись, вдарив крильми по вузенькій стежці і відповз у рів.
Вечір наливав колиски долин парним молоком, тихо гомонів у пересохлому бадиллі високої кукурудзи, ледве чутно, звиваючись, переходив з поля на поле. На темнопопелястому небі бродили димчасті пошматовані хмари, і повітря тремтіло набряклим вишневим глеєм.
В селі, за городами, водночас спалахнули два вогники, і коли Дмитро відірвав погляд од них, стежка стала ще чорнішою, обриваючись зразу біля ніг. Заглиблений в свої думи, він не чув, як навколо нього сумовито гомоніли сплетені гілки дерев, тихо роняючи листя, не чув, як било по руках важким волоттям просо, і тільки інколи, наче спросоння, долітав з лісу передосінній гомін неспокійної птиці.
Як він любив би свою Югину! Як він любив би її…
Не пожалує нічого для неї, аби життя було, як у пісні співається.
І з далекої давнини, під тихий біг думок, низько обзивався чийсь грудний голос, що запам'ятавсь, як запам'ятовується навіки клаптик дитинства, огорнений сердечним теплом і світлом:
Як з тобою ми кохались —
Сухі дуби розвивались,
Як любитись перестали —
Однолітки повсихали.
Тільки про таку, нічим не затінену любов думав Дмитро, уявляючи дівчину, яку назве своєю нареченою. І завжди з прихованим презирством він дивився на чоловіків, що ходили по чужих молодицях, а таких жінок бачити не міг.
«З жиру казиться. Заставить би її робити, щоб кожну ледащу кісточку в тілі
