Вибрані твори - Михайло Опанасович Стельмах
«Заживемо тепер — це не наспіл орати та сіяти. Кожну грудочку своїми пальцями перетру. А ще як землеустрій пройде і нам відріжуть землю на горбку — загосподарюємо по-справжньому».
Гіркувато-солодка прілість осінньої пори нагадала йому, як пахне неперелопачене зерно у повних засіках. І насмішкувато, в думках, стежив за Марійкою, яка присипала пшеницю в кадубах золотою половою, щоб не заздрили люди, що. стільки вродило в них. І чув, як раділи руки, натягаючи віжки, солодко тремтіли міцні вузлуваті пальці, що стільки років скучали не за чужими чепігами. І хай косують, бісяться Сафрон Варчук, Денисенки, Созоненки. Почекайте, почекайте, ще не такий переполох закачаєте, коли землемір по горбку пройдеться. З насолодою скрутив цигарку і сильно затягнувся їдким димом.
Між деревами засиніли, замерехтіли просвітки, і коні незабаром вибігли з лісу. Коли під'їздив до села, побачив, що з поля на шлях звернула парубоча постать і пішла поміж двома рядами лип. Щось знайоме здалося у неквапній, впевненій ході, високому стані, наопашки накинутому піджаку.
«Та це ж Дмитро Горицвіт!» — стріпнув віжками, і віз заторохкотів по дорозі.
— Сідай, парубче, підвезу, — осадив коні біля хлопця.
— Могорич із вас, дядьку Іване, — схвально оглянув коні Дмитро, вискочив на воза і зручно спустив ноги з полудрабка.
— Скільки того діла, — могорич мій, а горілка твоя. Звідки прямуєш?
— На озимий клин довідувався.
— Як воно?
— Мов барвінок зійшло.
— Та воно в тебе чи не завжди так? Земля — мов каша: дитину посади — виросте.
— Так вже воно дано, що мед солодкий.
Усміхнувся Іван Тимофійович: «Бач, прибіднюється, наче і не він грунт виробив. Славний парубок. Цей дурно-пусто патякати язиком не стане».
— Поїдемо до мене? — запитав, повертаючи на свій куток.
— Поїдемо, — стримано відповів Дмитро.
По тому, як ледве вловимо здригнулись уста, зрозумів, що парубкові хотілось побувати в нього.
«Оце зрадіє Марійка. Не знатиме, як стати, де посадити гостя, а Югина, либонь, сторониться його — Грицько їй голову закрутив. Теж парубок не з останніх. Хто ж із них порідниться з ним?.. Я вже як Марійка — наперед загадую».
На подвір'ї розпрягли коней, занесли в клуню пітну упряж і разом пішли до хати. І здавалося, що все наче туманом сповите; сухо клямцнула клямка, і сильніше забилося серце в парубка. З напівпрочинених дверей побачив у хаті Григорія з шапкою в руці. Назустріч попливла, гасячи повіками стриману радість, Марійка. І не дивлячись, знав, шо в правім кутку на лаві біля столу сидить Югина. Спіймав на собі здивовано насторожений погляд Григорія і зразу ж похмурнішав, стискаючи зуби і вуста. Не чув, як поздоровкався, тільки сильно врізалось голосне:
— От і приїхали ми. Добрий день у хату, дайте заглянути в піч.
Надійно торкнулась його долоні Марійчина рука і допитливо округлими очима глянули з кролевецького рушника хвостаті півні, ладні вчепитися один одному в червоні гребені.
«Як же ти попав сюди?» — здивовано і недовірливо питав його, не мовлячи слова, Григорій, і руками неспокійно бгав сиві кучері високої шапки. Він відповів холодним поглядом, наче був чимсь заклопотаний, шорстко потиснув вогкі пальці і пішов до столу, де злякано метнувся голубий сполох дівочих очей. Глуха мовчанка повиповзала з кутків і затопила всю хату.
— Всього доброго вам, — ніяковіючи пролунав голос Грицька.
— Посидь іще, Грицю, — обізвався Іван, сідаючи на лаву.
— Спасибі, загулявся вже, — і очі знову запитливо підвелись на Дмитра. А той стояв, наче й не бачив того погляду. І чуючи, що чимсь недобрим повіяло від настороженої постаті Горицвіта, Григорій вклонився і тихо вийшов з хати, За ним нечутно майнула постать Югини.
В сінях схопив її руки вище ліктів, неспокійно забігали пальці по теплих червоних квітах на широких рукавах.
— Чого це Дмитро прийшов? Давно вчащає?
Хоча й знала, про що буде питати Григорій, проте не таких слів хотілося б зараз почути їй. Нахилила голову до плеча, мовчала.
— Чому ж не говориш? — опустив її руки і з серцем торкнувся пальцями клямки.
«Яке мені діло до нього?» — хотіла відповісти і боялась промовити слово, бо відчувала в собі дрож і сльози. А Григорій уже ледве стримував злість і проти Дмитра, і проти Югини й її батьків. Лють роз'їдала його, рвалась наверх, сліпила розум.
— Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати? — рвучко розчинив двері і затулив собою просвіток.
— Грицю! — простягнулась за ним руками і невидющим зором. Але перед самим обличчям з дзвоном хряпнули двері і шматочки відбитої глини посипались на її косу; їдкий пил запорошив очі, і вже за рогом хати глухо загупали кроки.
«Григорію», — наливалася єдиним стогоном і, не відриваючи рук від очей, навпомацки ввійшла в другу хату. Впала на ліжко і голова забилася на подушці, дрібно затремтіли плечі, перекочуючи довгу пишну косу…
«Бач, яка тиха вода, хоч би тобі коли обмовилась, що Дмитро вчащає до неї», — лютував Грицько, поспішаючи додому. На повороті спіткнувся. Розмахуючи руками і вигинаючись плечима, ледве стримався, щоб не впасти, і ще більше розлютувався…
«Може, на Дмитрові достатки позарилася. Всі ви одним миром мазані. Хай нога мені відсохне, коли більше ступлю до тебе на поріг».
«Невже не ступлю?» — торкнувся серця інший струмінь, і парубок тяжко переконувався, що не сила йому забути дівчину. Тоді ще з більшою злістю почав перебирати в пам'яті її вади, щоб довести собі, що нема за чим вболівати. І чим їдкіше він нападався в думках на Бондарівну, тим кращим ставав її образ. Ясніше світилися очі, красивішало невелике округле обличчя. Тільки тепер глибше почув Грицько, що без Югини він стане порожнім, наче пустотіл. Проте не хотів признатися в цьому перед собою і знаходив нові причіпки, які б затьмарили його почуття.
«Подумаєш, тої краси. Тільки й того добра, що коса груба, а так — ні риба, ні м'ясо. Софія куди краща за неї». І знову бачив, як наближається до нього м'який голубий погляд, тремтіли двома метеликами на рум'янцеві щік невеличкі ямки.
«Будь ти неладна. І коли вспіла влізти в душу!»
— Здоров, Грицю! — біля перелазу з'явилась кряжиста постать Варивона з надкушеним яблуком в руці.
— Пішов до дідька!
— Спасибі! І тобі цього самого бажаю! — серйозно, наче й справді дякував, одповів Варивон і смачно надкусив яблуко, що аж пінилось холоднуватим соком.
В одсвіті вечірнього сонця закліпала натомленими червоними очима його згорблена хатина. Пучок оббитого вітрами колосся
