Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Скажи мені, будь ласка, що ти тут робиш? – здивувалася вона, помітивши під деревом розпатлану Джо.

– Листя збираю, – несміливо озвалася Джо, крутячи в руках пучок червонуватого листя, який щойно встигла схопити з землі.

– І ще ось що, – додав Лорі. Він кинув Джо на коліна шість шпильок і продовжував: – Розумієте, Мег, на цій дорозі все росте: і шпильки, і гребені, і солом’яні капелюшки…

– Ти знову носилася, як навіжена, Джо! – обурилася Мег. – Що ти собі дозволяєш! Позбудешся ти, нарешті, цих хлопчачих повадок, чи ні? – Мег демонстративно осмикнула сукню й ретельно поправила волосся, з яким дозволив собі погратися слабкий вітерець.

– Ніколи не позбудуся, – твердо сказала Джо. – У всякому разі поки не перетворюся на стару каргу з палицею. Ти весь час хочеш примусити мене стати дорослою. Навіщо? Вистачить і того, що ти за останній час так змінилася. Дозволь хоч мені побути якомога довше дитиною.

Коли Джо доказувала останні слова, її голос затремтів. З деяких пір вона дедалі гостріше відчувала, як Мег дорослішає і віддаляється від неї. А таємниця, яку їй щойно повідав Лорі, змусила Джо ще виразніше зрозуміти: настане день, і Мег покине їхній будинок. Може, це навіть станеться зовсім скоро… Помітивши, що Джо не на жарт засмутилася, Лорі поспішив їй на допомогу.

– Дозвольте дізнатися, звідки це ви йдете така ошатна? – переключив він увагу Мег.

– Від Гардінерів. Саллі розповідала мені про весілля Белль Моффат. Торжество було дуже пишним, а потім молоді поїхали в Париж. Вони проведуть там всю зиму. Оце щасливчики!

– Ви заздрите?

– Боюся, що так.

– Це радує! – раптово випалила Джо.

– Ти це про що? – здивувалася Мег.

– Про те, що тобі хочеться бути багатою. Значить, ти ніколи не погодишся одружитися з бідною людиною, – пояснила Джо і, повернувшись до Лорі, який подавав їй відчайдушні знаки, насупилася.

– Я взагалі ніколи ні з ким не одружуся, – зарозуміло відповіла Мег і надто вже правильною ходою пішла вперед.

Джо і Лорі пішли за нею. По дорозі вони раз по раз реготали, перешіптувалися або стрибали з каменя на камінь. «Прямо, як діти», – думала Мег, яка боялася зізнатися собі, що, якби на ній не було святкової сукні, вона б з радістю о почала дуріти разом із ними.

Наступні два тижні Джо не втомлювалася дивувати сестер своєю дивною поведінкою. Варто було листоноші підійти до хвіртки, як Джо враз кидалася йому назустріч, а коли бачила пана Брука, її настрій помітно псувався, і вона починала грубити йому.

– Із цією дівчинкою нічого неможливо вдіяти, – обурено знизувала плечима Мег. – Видно, вона ніколи не навчиться поводитися як справжня леді.

– Але вона і так у нас хороша, – заперечила Бет, яка нікому не дозволяла засуджувати улюблену сестру.

– А, по-моєму, Мег абсолютно права, – зарозуміло сказала Емі, яка зробила сьогодні нову зачіску й почувалася дорослою світською дамою. – Нам ніколи не добитися від Джо коректності, – скрушно додала вона.

Кілька хвилин по тому Джо увірвалася до вітальні й, приземлившись на дивані, зробила вигляд, що уважно вивчає газету.

– Щось цікаве? – без особливого інтересу запитала Мег.

– Та ні. Ось тільки оповідання. Та, загалом воно, здається, не дуже цікаве, – прикриваючи рукою заголовок, відповіла Джо.

– Прочитай його вголос. Нас це розважить, а тебе хоч на якийсь час відверне від біганини по саду, – сказала Емі найсерйознішим дорослим тоном, на який тільки була здатна.

– А як називається оповідання? – поцікавилася Бет, яку здивувало, що Джо вперто ховає обличчя за газетою.

– «Художники в супротиві».

– Цікаво. Нумо, почитай, – сказала Мег.

Джо видала протяжне глибокодумне мукання і, зітхнувши, почала швидко читати вголос. Сестри слухали із наростаючим інтересом. Піднесена, драматична історія закінчувалася тим, що всі її герої помирали.

– Мені найбільше сподобалося, як описується картина, – схвально зауважила Емі, щойно Джо дочитала.

– А мені сподобалися закохані. Й імена в них наші улюблені – Віола та Анджело, – мрійливо промовила Мег і змахнула сльозу з вій, адже любовна історія завершилася трагічно.

– А хто автор? – запитала Бет.

Джо різко підвелася з дивану і, явивши нарешті світу розчервоніле обличчя, тремтячим від хвилювання голосом оголосила:

– Ваша сестра.

– Ти? – вигукнула Мег, і шиття випало в неї з рук.

– Це дуже добре, – тоном досвідченого критика сказала Емі.

– Я знала! Я знала! – повторювала Бет. – Я пишаюся тобою, Джо!

Вона кинулася до сестри й міцно обійняла її. Боже мій, що тут почалося! Мег відмовлялася вірити і, лише побачивши в газеті підпис «Джозефіна Марч», остаточно переконалася, що Джо їх не розігрує. Емі, з властивою їй витонченістю, вченістю і любов’ю до хитромудрих слів, які вона і на цей раз здебільшого вживала зовсім неправильно, почала критикувати опис творчого процесу художника й радити, яким має бути продовження розповіді, абсолютно забувши, що продовжувати неможливо, бо, завершуючи своє творіння, Джо не побажала залишити в живих жодного персонажа. Бет зовсім розхвилювалася і, не знаючи, куди себе подіти, почала від надміру почуттів стрибати й співати. А Ханна, дізнавшись про все, закричала:

– Божечки мій! Оце так!

Пані Марч дуже пишалася дочкою.

– Ну, а тепер розкажи, як все вийшло. А скільки ти отримаєш? Цікаво, що скаже тато? – обступивши Джо, сестри закидали її запитаннями.

– Я вам все розповім, тільки помовчіть хвилинку.

Дівчата затихли, і вона сумлінно повідала, як «Художники в супротиві» з’явилися в редакції газети.

– Коли я прийшла за відповіддю, – продовжувала Джо, – редактор сказав, що бере обидва оповідання, але початківцям гонорарів не виплачує. Проте він також підмітив, що це відмінна практика. Потім, коли новачки стануть знаменитими письменниками, кожен видавець їм платитиме охоче. Загалом, я погодилася і віддала обидва оповідання, а сьогодні мені прислали газету. Лорі вистежив мене й захотів прочитати. Я йому дозволила. Він сказав, що йому сподобалося. І просить мене продовжувати. Каже, що за наступне оповідання він сам мені заплатить. Я така щаслива. Згодом я, напевно, зможу заробляти собі цим на життя і допомагати вам.

Джо відчула, що не в силах говорити. До горла її підкотив ком, і, зануривши обличчя в газету, вона розридалася. Як довго вона потай мріяла про цей день! І ось нарешті її праця виборола похвалу найближчих і найрідніших людей. Джо плакала, але це були особливі сльози. Вона почувалася так, ніби щойно зробила перший крок на шляху до свого щастя.

Розділ п’ятнадцятий

Телеграма

– Все-таки немає місяця, гіршого за листопад, – сказала Маргарет, дивлячись у вікно.

Сад покрився інієм,