Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Так точно, панно, – відповів Лорі й почав читати, старанно вимовляючи слова, ніби демонструючи, що йому надали високу честь. Розповідь була невелика, і, швидко розправившись з нею, Лорі наважився запитати, як називається ця гра й для чого дівчата її затіяли.
– Розповісти? – запитала Мег у сестер.
– А раптом він сміятиметься з нас? – захвилювалася Емі.
– То й що, – відгукнулася Джо.
– Гадаю, йому сподобається, – впевнено сказала Бет.
– Правильно, Бет. Чесне слово, я не сміятимуся. Розкажи, Джо, чого ти соромишся?
– О, тільки не лякайся тоді, – відповіла Джо. – Справа в тому, що ми весь рік граємося в пілігрімів, і весною, і влітку, і взимку…
– Я знаю, – з серйозним виглядом сказав Лорі.
– Що? Звідки? – здивувалася Джо.
– Духи мені сказали.
– Ні, не духи, – вивела його зі скрутного становища Бет. – Якось увечері вас не було вдома, а Лорі нудьгував один, ось я й розповіла йому цю історію, щоб його розважити. Не гнівайся на мене, Джо. Лорі дуже сподобалася наша затія.
– Видно, тобі не можна довіряти секретів. То й нехай. Все одно ми збиралися розповісти все Лорі, – і Джо з незадоволеним виглядом занурилася у плетіння.
– Розкажи далі, дуже прошу, – благав Лорі.
– Значить, про нову нашу ідею вона нічого не розповіла? Ну так ось. Ми вирішили скористатися канікулами й виконати всі завдання, які поставили перед собою. Канікули закінчуються, і ми дуже пишаємося, що майже все зробили.
– Мабуть, в цьому щось є, – задумливо промовив Лорі і раптом пошкодував, що свої канікули розтратив даремно.
– Мармі вважає, що ми маємо більше часу проводити на свіжому повітрі, ось ми й беремо роботу з собою. А щоб було цікавіше, складаємо все в торбинки, надягаємо капелюхи, не забуваючи й про палиці. Так ми грали в пілігримів ще багато років тому. Тоді й прозвали цей пагорб Горою насолод[24]. Пам’ятаєш гору, звідки можна побачити щасливу країну? Схоже, правда? – з цими словами Джо вказала Лорі на просвіт між деревами. Лорі подивився: за річкою простягалося місто, а далі височіли гори, які наче доходили до самих небес. Сонячне світло золотило вершини, й вони здавалися загостреними баштами якогось Небесного міста.
– Краса! – тихо видихнув Лорі. Він завжди дуже жваво реагував на все красиве.
– У сонячні дні тут завжди так. Тому зазвичай ми залишаємося тут до самого вечора, – пояснила Емі, яка давно мріяла намалювати місто у вечірніх сутінках.
– Коли Джо каже про райський куточок, де ми хотіли б оселитися, вона має на увазі село зі свинями, курками й сінокосом. Звичайно, ми зажили б дуже мило, але я віддаю перевагу іншій місцині, – додала Бет, дивлячись на чудесне видіння.
– Є країна, куди прекрасніше цієї. І кожен з нас рано чи пізно потрапить туди, якщо, звичайно, житиме гідно, – пролунав мелодійний голос Мег.
– Ось тільки чекати дуже довго, – зітхнула Бет.
– Ну, ти-то обов’язково потрапиш туди, – запевнила Джо. – Не те що я, грішна. Мені доведеться ще дуже довго працювати над собою. І все-таки, може, я й не досягну мети.
– Не турбуйся, – засміявся Лорі, – ти не одна така. Мені теж належить зробити чимало подвигів паломника, перш ніж я удостоюся хоч краєм ока побачити Небесне місто. Бет, у мене до вас одне прохання. Якщо я тут занадто затримаюся, ви ж не відмовитеся замовити за мене слівце?
Бет пильно подивилася в обличчя свого старшого друга. Незважаючи на веселий тон, у його погляді причаїлася тривога, і Бет не на жарт засмутилася. Однак дівчина не подала виду й безтурботно кивнула.
– Якщо людина хоче потрапити туди, – вона вказала пальцем на небо, – і старається все життя поводитися гідно, гадаю, вона туди обов’язково потрапить. Якось не віриться, що там біля входу стоїть сторожа, а на воротах висить замок. Я це уявляю собі по-іншому. Чи пам’ятаєте ви картину, де святі простягають руки для обіймів до християнина, який йде від річки?
– О, якби всі наші мрії здійснилися! – з жаром сказала Джо.
– Ось тільки на який мрії зупинитися? – підхопив Лорі. – Я стільки побудував замків із піску, що просто не знаю, в якому хотів би оселитися, – і, розтягнувшись на землі, хлопчик почав кидати шишками в білку.
– Виберіть найулюбленіший, – відповіла Мег. – Що ви найбільше хочете?
– А якщо я розповім, ви мені теж розповісте?
– Звичайно. Але тоді нехай всі розкажуть.
– Розповімо! Розповімо! – запевнили сестри. – Починайте, Лорі.
– Добре. Я бачив багато країн і зрозумів, що найбільше хочу оселитися в Німеччині та присвятити себе музиці. Я мрію стати знаменитим музикантом – нехай люди з усього світу з’їжджаються послухати мою гру. Справа не в грошах, головне – музика. Ось мій найулюбленіший замок. А ваш, Мег?
Мег відповіла не відразу. Вона помахала гілкою, немов відганяючи від себе мошкару, потім, зібравшись із думками, повільно заговорила:
– Мені хочеться мати гарний будинок, а в ньому гарні меблі. Хочеться, щоб до мене приходило багато друзів. Ще я хочу, щоб на столі була смачна їжа, а вдома – повно слуг, і щоб у мене ніколи не закінчувалися гроші. Якби в мене було все це, я стала б щасливою. І могла б зробити багато добрих справ, і, напевно, мене б усі любили!
– А у вашому замку буде господар? – лукаво запитав Лорі.
– Хіба ви не чули? Я ж сказала, що в будинку буде багато друзів, – і, ховаючи обличчя, Мег почала поправляти туфлю.
– Чому не сказати прямо, що ти мрієш про розумного, доброго й прекрасного чоловіка і хочеш стати матір’ю прекрасних дітей? Ти ж сама розумієш: без цього і найкращий будинок буде холодним і нещасливим, – рішуче заявила Джо.
– У такому разі я скажу, що в твоєму замку будуть одні книжки, чорнильниці й коні, – уїдливо відповіла Мег.
– Звичайно. У мене буде стайня з арабськими скакунами, а в кімнатах – шафи з книжками. І ще мені потрібна чарівна чорнильниця. Тоді мої літературні праці стануть такими ж знаменитими, як музика Лорі, його гра на роялі. Але, перш ніж оселитися в замку, я хочу що-небудь зробити. І коли я помру, всі пам’ятатимуть про мене. Я не знаю, що це буде, але вірю: настане день, і я здивую вас усіх. Швидше за все, я писатиму книжки, і вони принесуть мені багатство і славу. У всякому разі, мені хочеться, щоб все було саме так.
– А я мрію все життя провести в нашому будинку з татом і мамою та допомагати їм у
