Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– От уже чого не бажаю, так це доглядати за всякими гувернантками, – в серцях промовила вона до себе. – Звичайно, ця дівчина зовсім не дурна собою, але все-таки янкі надто багато собі дозволяють. Боюся, що наш Лорі обрав собі не тих друзів.

– Зовсім забула, що англійці зовсім по-іншому сприймають гувернанток. Вони ставляться до них як до прислуги і, зрозуміло, ніколи не проводять з ними час, – з досадою говорила Мег панові Бруку.

– Вчителям у них не краще, – відповів пан Брук, – я якось випробував це на власному досвіді. Що не кажи, а для людей, як ми з вами, місця краще за Америку, мабуть, не знайти, – пан Брук виголосив це з таким почуттям власної гідності, що Мег відразу засоромилася своєї малодушності.

– У такому разі я рада, що це моя батьківщина. Зізнатися, я не люблю свою роботу, але сумлінно заробляю нею на життя. Мені нема чого соромитися, я почуваюся не гірше за інших, хоч, зрозуміло, хотіла б любити свою справу так, як ви.

– Будь у вас такий учень, як Лорі, ви б теж працювали із задоволенням, – впевнено відповів пан Брук. – Не уявляю, як я зможу покинути його через рік, – і, зітхнувши, вчитель почав колупати паличкою дерен.

– Напевно, він піде до коледжу? – запитала Мег, і, подивившись на неї, пан Брук легко прочитав в її очах невисловлене питання: «А як же ви?».

– Давно пора, – відповів він. – Лорі готовий хоч зараз складати іспит. Як тільки він поїде, я піду на війну.

– О! – вигукнула Мег. – Напевно, зараз кожна молода людина мріє піти на війну. Звичайно, для близьких це нелегко, – додала вона і гірко зітхнула.

– Ну, з цим у мене проблем не буде. У мене немає рідних і дуже мало друзів, у всякому разі таких, які стануть побиватися, якщо я загину, – сказав пан Брук. Він вийняв з петельки піджака червону троянду, поклав її в ямку, яку щойно викопав у дерені, та з задумливим виглядом взявся засипати землею.

– Неправда! Лорі, його дідусь, та й усі ми дуже сумуватимемо, якщо з вами щось трапиться, – палко заперечила Мег.

– Дякую, ви не уявляєте, як я радий це чути, – відповів пан Брук, і обличчя його знову повеселішало. Він хотів сказати щось ще, але в цей час на галявину верхи на старому коні виїхав Нед. Йому раптом спало на думку похвалитися перед молодими жінками мистецтвом верхової їзди, і з цього моменту жодному з учасників пікніка не судилося побути у спокої.

– Ви любите їздити верхи? – поцікавилась Грейс у Емі, коли вони відпочивали після першої верхової прогулянки під керівництвом Неда.

– Люблю! Коли тато був багатим, ми тримали коней, і моя сестра Мег їздила верхи. Але тепер у нас немає жодного коня. Хіба що Дерев’яна Еллен, – й ураз Емі засміялася.

– А що це за Дерев’яна Еллен? Розкажіть, будь ласка. Напевно, це осел? – поцікавилася Грейс.

– Ні, це зовсім інше. Просто Джо обожнює коней, як і я. У нас є тільки сідло. І ще в нашому саду є яблуня з дуже підходящою нижньою гілкою. Ось я й одягла на гілку сідло, прилаштувала поводи, і тепер ми можемо скакати на Дерев’яній Еллен скільки душі завгодно!

– Ох! – засміялася Грейс. – А в мене є поні, і ми з Фредом і Кейт щодня катаємося в Гайд-парку. Мені дуже подобається. Всі мої подруги теж їздять. У Гайд-парку стільки дам і кавалерів!

– Чудово! Я теж мрію коли-небудь поїхати за кордон. Але, гадаю, я поїду не в Гайд-парк, а в Італію, – заявила Емі, яка й гадки не мала, що Гайд-парк – це не країна. Вона б радше згоріла від сорому, ніж показала свою необізнаність.

Френк сидів позаду молодших дівчаток. Почувши, що вони говорять про верхову їзду, він з досадою відштовхнув убік милиці й почав стежити за метушнею, яку затіяли інші хлопчики.

– Ви не втомилися? – ласкаво запитала його Бет, збираючи розкидані по землі картки від гри в «Авторів». – Може, вам що-небудь потрібно?

– Якщо можете, поговоріть зі мною, будь ласка, – відповів Френк, який звик, що вдома всі ним опікуються. – Мені так нудно сидіти одному…

Бет просто остовпіла від такого прохання. Для неї не було нічого боліснішого, ніж розмовляти з малознайомими людьми. Але вона сама запропонувала Френку допомогу, тож відступати було нікуди. Вона озирнулася в пошуках Джо. Але та була надто далеко й нічим не змогла допомогти. До того ж хлопчик дивився на неї так благально, що вона вирішила ризикнути.

– Про що ж ви хотіли поговорити зі мною? – запитала вона і від збентеження так струснула картки, що половина з них знову висипалася з коробки на землю.

– Ну, про крикет, про веслування чи полювання, – відповів Френк, інтереси якого абсолютно не відповідали його можливостям.

«Ну і ну, – розгублено подумала Бет, – як же я буду з ним про це говорити? Я ж нічого в цьому не тямлю». Вона настільки зніяковіла, що зовсім забула про каліцтво Френка і, прагнучи хоч якось підтримати розмову, сказала:

– Я ніколи не була на полюванні. Але ви-то, напевно, багато разів були. Може, розкажете?

– Так, я бував раніше, – відповів він, – але більше ніколи не зможу полювати. Я скакав на коні і невдало гепнувся. З тих пір для мене все скінчено, – і Френк так гірко зітхнув, що Бет пошкодувала про свою забудькуватість.

– Гадаю, ваші олені красивіші за наших буйволів, – перевела вона розмову, радіючи в душі, що прочитала за порадою Джо одну з книжок про прерії, які так подобаються хлопчикам.

Згадка про буйволів і справді позитивно вплинула на Френка. Завваживши це, Бет вирішила продовжувати розмову і зовсім забула про свою сором’язливість. Подивившись на молодшу сестру з крикетного майданчика, Джо від подиву застигла з молотком у руках. Тихоня Бет щось захоплено розповідала хлопчикові, від якого всього кілька годин тому просила Джо захистити.

– Ось що робить з людиною співчуття, – сказала Джо, продовжуючи з усмішкою поглядати на Бет. – Вона пожаліла його і тепер щосили намагається скрасити йому пікнік.

– Я завжди говорила, що наша Бет – справжній янгол, – сказала Мег таким тоном, наче нарешті остаточно переконалася в цьому.

– Давно я не чула, щоб Френк так весело сміявся, – говорила тим часом Грейс, звертаючись до Емі.

– О, моя сестра Бет ще й не таке може, як схоче. Вона дуже педантична! – відповіла Емі,