Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Можна мені знову прийти? – запитав Лорі.
– Звичайно, якщо, як кажуть учням першого класу, добре поводитиметеся й старанно працюватимете, – з усмішкою відповіла Мег.
– Я зроблю все, від мене залежне!
– Тоді приходь, а я навчу тебе шотландському стилю плетіння. Зараз якраз великий попит на такі шкарпетки, – додала Джо і змахнула своїм синім виробом, наче прапором.
Увечері Бет прийшла пограти для пана Лоуренса. Стоячи в напівтемряві за завісою, Лорі слухав юну піаністку, чия гра завжди заспокоювала його. Дід сидів, підперши рукою голову й, можливо, згадував про іншу юну піаністку, якій так і не судилося стати дорослою. А Лорі згадував бесіду в сосновому гаю. Юнак враз остаточно вирішив: він відмовиться від «замків з піску», зробить це без жалю й назавжди залишиться з дідом. «Адже в нього нікого немає, крім мене», – подумав Лорі.
Розділ чотирнадцятий
Секрети
Джо сиділа на горищі й писала, забувши про все на світі. Вже настав жовтень, який приніс легкий морозець та враз урізав дні. Сонце падало рум’яними променями на папірці Джо десь зо дві чи три години, а потім поступово ховалося, поки вона сиділа на своєму улюбленому старому дивані. Над головою дівчини в супроводі старшого сина прогулювався по балках ручний щур Царапун. Але Джо не помічала їхньої присутності. Вона писала фразу за фразою до тих пір, поки в кінці чергової сторінки не з’явився її розмашистий підпис. Джо відкинула перо й проголосила:
– Ну, якщо і це ніхто не візьме, значить, справді доведеться почекати, поки я не навчуся чогось нового. Краще я зараз точно нічого не напишу.
Відкинувшись на спинку дивана, дівчина почала уважно читати рукопис, час від часу ставлячи розділові знаки, серед яких першість утримував знак оклику. Вичитавши рукопис, Джо згорнула його в трубочку і перев’язала червоною стрічкою. Деякий час вона задумливо й урочисто дивилася на сувій.
Після цього Джо відкрила заслінку старої жаровні, на кришці якої писала, а всередині зберігала книжки, рукописи й чистий папір. Така обережність пояснювалася пристрастю вченого щура Царапуна та його сімейства до художньої літератури. Ці істоти поки не піднялися до розуміння вічної цінності мистецтва й, дорвавшись до книжки, або пожирали її цілком, або залишали одне шмаття. На щастя, жаровня добре закривалася, і Джо могла не турбуватися ні про власні твори, ні про горішну частину своєї бібліотеки. Відчинивши схованку, Джо витягла ще один рукопис і, залишивши на поталу чотириногим друзям перо й чорнило, покинула горище.
Вона вдягла жакет і капелюх, спустилася вниз та безшумно вислизнула через вікно на вулицю, швидко попрямувавши в напрямку міста. Незабаром Джо вийшла на одну з найжвавіших вулиць. Вона крокувала з упевненістю людини, котра багато разів повторювала один і той же маршрут. Підійшовши до високого будинку, увійшла до під’їзду й опинилася на брудних сходах.
Деякий час дівчина стояла на майданчику, дивлячись кудись вгору, потім знову вийшла на вулицю і швидко попрямувала далі. Пройшовши трохи, вона повернула назад, знову увійшла в той же під’їзд, і все повторилося спочатку. Цей маневр Джо виконала тричі, розвеселивши чорноокого панича, що спостерігав за нею з вікна будівлі на протилежному боці вулиці.
Втретє підійшовши до під’їзду, Джо насунула капелюха на очі й рішуче попрямувала сходами вгору з таким виглядом, ніби збирається відвідати стоматолога. Як тільки Джо зникла з поля зору, чорноокий молодик вийшов зі свого укриття, перетнув вулицю і, глянувши на вивіски біля під’їзду, побачив ту, на якій красувалися дві страхітливого вигляду щелепи. Сумнівів не залишалося: тут практикував зубний лікар.
«Як це схоже на неї, – подумав юнак. – Пішла одна. Боюся, її чекають такі випробування, що додому вона одна не дійде». І він залишився біля під’їзду з твердим наміром дочекатися повернення дівчини. Джо з’явилася хвилин за десять потому. Помітивши панича, вона не виказала радості, натомість спробувала прослизнути повз нього непоміченою, але він наздогнав її.
– Тобі, напевно, добряче перепало, – співчутливо промовив він.
– Та ні, не дуже.
– Все швидко скінчилося.
– Хоч це добре.
– А чому ти пішла одна?
– Я не хотіла, щоб хтось здогадався.
– Такого я ще ніколи не чув. Скільки їх тобі видерли?
Джо здивовано глянула на юнака.
– Мені потрібно позбутися одразу двох, але, виявляється, треба чекати тиждень, – зі сміхом відповіла вона.
– Не розумію, чому ти смієшся, – спантеличено мовив Лорі, який і був тим самим паничом. – Ясно, що ти задумала якусь каверзу, але ось яку?
– У такому разі дозволь запитати, як ти тут опинився? – запитала Джо. – Прийшов на більярд?
– Прошу вибачення, пан-нно-чко, але тут ще є гімнастичний зал, а я займаюся фехтуванням.
– Фух, рада це чути!
– В якому сенсі?
– Бо ти зможеш навчити мене фехтувати. Коли ставитимемо «Гамлета», ти будеш Лаертом, тож розіграємо відмінну сцену дуелі.
Лорі розреготався так заразливо, що почали усміхатися навіть перехожі.
– Я тебе навчу, навіть якщо ми не ставитимемо «Гамлета». Це сприяє гарній поставі. Але, гадаю, ти сказала «фух» зовсім не через це?
– Так, я зраділа, що ти не ходив на більярд. Сподіваюся, ти не буваєш у таких місцях?
– Буваю, але рідко.
– Сподівалася, ти скажеш «ніколи».
– Ти даремно хвилюєшся, Джо. У мене є більярд, але грати немає з ким. А я люблю більярд і заходжу сюди, щоб зіграти з Недом Моффатом або з кимось ще.
– Але це жахливо! Ти звикнеш просаджувати гроші й час і станеш схожим на всю цю публіку. А я так сподівалася, що ти зовсім не такий, – і Джо розчаровано похитала головою.
– Значить, ти думаєш, що дозволяти собі час від часу невинні розваги – це гріх? – ображено запитав Лорі.
– Уся справа в тому, що саме ти маєш на увазі під задоволенням і куди ходиш його отримувати. Мені не подобається Нед і його компанія. Тримайся від них подалі. Нед намагався подружитися з нами, але Мармі не дозволила запрошувати його. Якщо ти станеш таким, як Нед, вона не захоче, щоб ми бачилися.
– Справді? – запитав Лорі, а в
