Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Даремно ти картала себе, дочко, – заперечила пані Марч. – Можна подумати, що ти витратила гроші на якусь дрібницю. У тебе нічого не було на зиму, і ти на власний заробіток купила найнеобхідніший одяг.

– Я спочатку не думала продавати волосся, – пояснила Джо. – Я просто йшла по вулиці й думала, де дістати гроші для тата. Чесно кажучи, мені так і кортіло зайти в одну з цих розкішних крамниць, схопити якусь цінну річ і втекти. І тут я помітила у вітрині перукарні коси. На них висіли цінники, і я з’ясувала, що чорна коса, довше моєї, але не така товста, вартує цілих сорок доларів. Тут-то я й зрозуміла, як знайти гроші. Зайшовши всередину, з’ясувала, скільки дадуть за мою косу, і – готово!

– Як тільки в тебе сміливості вистачило, – захоплено сказала Бет.

– Стану я боятися такого сморчка! – усміхнулася Джо. – У перукаря був вигляд, немов він все життя займався тим, що змащував волосся олією. Він сам до смерті злякався! Видно, молоді дівчата не кожен день пропонують йому своє волосся. Потім сказав, що моє волосся йому не дуже подобається, воно, мовляв, немодного відтінку. І взагалі, саме волосся нічого не варте, головне – робота, завдяки якій вони перетворюються в накладні коси, перуки або ще на щось подібне. Поки він базікав без угаву, почало темніти. Я зрозуміла, що якщо не продам волосся негайно, то ніколи цього не зроблю. Я почала його вмовляти і пояснила, чому поспішаю. Тому його дружина веліла йому купити моє волосся й сказала, що зробила б те саме для Джиммі.

– Щось я зовсім заплуталася, – втрутилася Емі. – Може, ти все-таки поясниш, хто такий Джиммі?

– Це її син. Він теж служив в армії. Такі речі зближують людей. Поки її чоловік мене стриг, вона говорила без упину, щоб якось відвернути мою увагу.

– А тобі не страшно було, коли він почав тебе стригти? – запитала Мег, і її навіть пересмикнуло від жаху.

– Поки він готував інструменти, я дуже уважно оглянула себе в дзеркало. А потім постаралася забути, яке в мене було волосся. От і все. Гадаю, на такі дрібниці не варто звертати уваги. І все-таки, зізнаюся, коли я побачила своє рідне волосся на його столі й подивилася на те, що він мені залишив, то на хвильку стало моторошно. Було таке відчуття, ніби мені зробили операцію. Дружина перукаря, видно, зрозуміла, що зі мною відбувається. Вона взяла зі столу довге пасмо й веліла мені заховати його на пам’ять. Я, мабуть, віддам його тобі, Мармі. Розумієш, мені дедалі більше подобається моя нова стрижка. Це так зручно. Не думаю, що я знову відпущу довге волосся.

Пані Марч взяла в дочки каштанове пасмо і дбайливо прибрала до ящика, де вже лежало коротке пасмо сивого волосся пана Марча. Потім розмова якось переключилася на щось інше, і Джо, нарешті, змогла перевести дух після численних розпитувань, які вже трохи її втомили. Збори закінчилися, але ніхто не поспішав іти спати. Бет підійшла до рояля і, взявши кілька акордів, заспівала улюблений псалом батька. Решта намагалися підспівувати, але скоро зрозуміли, що це вище їхніх сил, і, ледве стримуючи сльози, замовкли. Лише одна Бет доспівала до кінця – музика за будь-яких обставин була її розрадою.

– Дівчата, кінчайте розмови і негайно йдіть спати, – сказала пані Марч. – Завтра ми маємо піднятися на світанку, тому треба як слід виспатися. На добраніч, милі.

Дівчата побажали матері гарних снів, і тихенько, немов хворий лежав не за безліч миль звідси, а в сусідній кімнаті, вирушили до спальні. Бет і Емі заснули майже відразу. Мег не спалося, й думки одна тривожніша за іншу лізли їй в голову. Потім вона подивилася на ліжко Джо. Джо лежала нерухомо, і Мег вирішила, що сестра давно спить, але раптом почулося тихе схлипування.

– Джо, мила, що з тобою? Ти через тата?

– Ні. Зараз – ні.

– А що таке?

– Моє… моє волосся, – сховавши обличчя в подушку, трохи кумедно схлипнула Джо. Проте Мег це зовсім не здалося смішним, бо вона нагадувала найніжнішу й наймилішу героїню якогось роману. – Ти не думай, я не шкодую. Якби я могла обирати, я б зробила те саме, – крізь сльози говорила Джо. – Це моє марнославство горює зараз і змушує мене ревіти. Тільки не кажи нікому. Бачиш, все вже минуло. А ти чого не спиш?

– Щось не спиться, – відповіла Мег. – Я хвилююся за тата.

– Постарайся згадати що-небудь гарне. Відразу заснеш.

– Так, я намагалася. Не виходить.

– А про що ти думала?

– Про красивих людей та гарні очі, – відповіла Мег і, користуючись тим, що Джо не бачить у темряві її обличчя, дозволила собі усміхнутися.

– Якого кольору очам ти віддаєш перевагу?

– Карим. Ну, блакитні теж нічого, – поспішила зробити застереження Мег.

Джо засміялася, і Мег суворим голосом наказала їй замовкнути негайно й не заважати спати іншим. Потім вона пообіцяла сестрі, що як тільки її волосся зав’ється, то голова навіть із короткою стрижкою виглядатиме цілком симпатично. А потім Мег почала будувати свої замки з піску і так захопилася цим заняттям, що непомітно заснула.

Годинники вже пробили північ, а по будинку й досі бродила фігура. Вона пересувалася від ліжка до ліжка, поправляла ковдри, підбивала подушки, зупинялася, вдивляючись в обличчя охоплених спокійним сном дівчат, щоб поцілувати кожну гарячими губами, які благословляють та моляться так, як можуть тільки матері. Потім фігура відгорнула штору, вдивляючись у мутну ніч. Раптово з-за хмар вигулькнув місяць і засяв на небі яскравим, благодатним знаком. Тож тій, кому цієї ночі не спалося, враз полегшало на душі. А місяць сказав їй: «Тихше, моя дорога душа, пам’ятай, що за хмарами завжди світло».

Розділ шістнадцятий

Листи

Тільки-но холодний сірий світанок змінив собою ніч, як сестри піднялися. Вони вже звикли, що, перш ніж братися за справи, треба прочитати главу із книжок, подарованих матір’ю на Різдво. Але сьогодні читання було особливе. Дівчата не просто слідували побажанням пані Марч, а всією душею молили Господа позбавити їхню сім’ю нещастя. Тільки сьогодні вони по-справжньому відчули, якими були щасливими, поки життя батька не опинилося під загрозою. Читання зміцнило їхній дух, і, спускаючись вниз, щоб попрощатися з матір’ю, кожна з дівчаток вирішила триматися з усіх сил і не пускати сльози.

На вулиці було темно, і тільки в будинку сімейства Марч горіло світло. Як незвично снідати о такій