Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Гойно обдарував і сестру свою рідну та її почот.

— Але, хіба дарунки дорівнюють довір'ю, що ним обдаровуєш того, кому довіряєш душу дітей своїх?

Ще востаннє поцілувалось жіноцтво й каравана, що вже більш ніколи не мала повернути до Ібрагімового подвір’я, вирушила в путь.

Довго з вежі дивився схвильований емір на милі постаті…

Ще можна пізнати: он — темно-фіялковий їздець на білому, арабському коні — це дон Карльос… Синій вершник — Адам…

Зникає в імлі куряви широкий, нефоремний силюет важкого повозу жінок. Барвні плямки — це інші їздці… Темні цятки — запасні коні, мули й верблюди.

І раптом жаль Ібрагімові сестри… Немов не весільний поїзд, а похоронний похід вирядив він!..

Жаль і тих двох чужинців, що стали йому немов брати…

— А братів, від одного батька зроджених, — не вишукуєш!.. То тільки друзів сам, із тисячі тисяч вибираєш…

Нічого не відповідають батькові Гусейн і Гасан.

Сімнадцятьлітній Гусейн, — майже муж! — рішучим і енергійним поглядом дивиться в далечінь.

Дивиться і… заздрить!

Мандрівка! Та ще й така довга, не обійдеться без багатьох пригод! Чого тільки не зазнають вони! Яких не заживуть небезпек!..

— А ти собі сиди на одному місці… як жінка в гаремі! — виривається з невільним зітханням гостра думка.

Чотирнадцятьлітній Гасан ледве стримує сльози: крепко любив обох магістрів і розлучався з ними:

— Як зі світлом обох очей своїх!

Тільки свідомість, що він — «муж», перешкоджає йому плакати «як дитина»…

Емір з ніжністю спочив поглядом на темних бровах і твердо стиснутих Гусейнових устах:

— Що дав первенець душі своєї вчителям своїм на знак приятельства й подяки?

Прозорі, сірі, — справжні орлині — очі подивились на Ібрагіма:

— Отець дозволив нам дарувати, що схочемо. То ж я дав сіді дон Карльосові зброю свою… ту, що за першого вбитого лева подарував ти мені, отче, Сіді-Аадамові — коня «Скарб пустині»… бо справжнім був мені приятелем.

— Добре, сину, вчинив єси. Скупа рука того, що щедро дає, коли серце дару жалує. А ти, мій Гасане?

Хлопець притулився до батькового плеча майже дівоче — соромливим рухом і сховав обличчя у згибках емірового плаща.

— Чому ж мовчить мій молодший лев?

— Сувій той… татусю., дорогоцінний… що шейх Масуді розповідає в ньому про подорож свою до Землі Валінана[223]… Ще від дідуся дістав я його. Віддав я його сіді-Карльосові… Туди ж бо помандрував він…

Ібрагім притис до себе хлопця.

— А що сіді-Аадамові?

— Аадамові!.. Бо ж родич він нам нині, — сказав я, щоб вибрав сам, що схоче. Він узяв лише «троянду пустині»[224], ту, що старий хаджі[225] Муса приніс мені з Мекки. Аадам сказав мені, що коли там, у краю своєму, стане йому тоскно по нас, покладе він у воду суху троянду… Вона розпустить стулене своє листя й нагадає йому, що тут, у нас — у «полоні» й «неволі» — троянда приязні й любови цвіла для нього…

Не витримав і заплакав.

— Я б… усе, що маю… й матиму… все віддав би йому, коли б він був тут… із нами.

— Справно вчинили ви, діти мої любі, віддавши найдорожчі вам речі. Ти ж бо, Гасане мій, плакав, коли тобі не дозволяли класти сувій Масуді біля твого ліжка! — І притяг одним рухом обох синів до себе:

— Стережіться, однак, діти, любуватися в дусі добрим наслідком своєї щедрости, проказаної чужинцям! Той бо, хто чинить так, подає Всемогутньому найкращу райську квітку брудною рукою… Бо все, що не є від щедрости — марево одно!.. Ось, послухайте… Давно це було!.. Земля ще цвіла, як весняна квітка. А людство переживало ще ранок юности своєї… І вирішив був шах Джіян Азір[226], мудрий оборонець Світла Вічного[227], виставити місто — столицю свою. Місто райської краси, місто несмертельної слави.

Нічим не мало бути воно подібним і до тих усіх міст, що будуть потім.

Та ж хіба можуть збудувати таке місто оті, знані великому шахові будівники?..

І послав гінців, людей військових, розвідчиків по всіх шляхах, по всьому світу…

І навезли ті післанці мистців чужих: малярів, різьбарів, будівничих. А також і тих, що складають чарівні казки. Поставили їх перед очі володареві, а він сказав їм:

— Дам вам усе, чого забажає душа ваша! А ви мені дайте твори уяви вашої[228].

І взялися мистці за працю. Віддали всю творчість духа свого. І постало місто — несподіване як сон, химерне — як казка. Вигляд його звучав співом гурій