Предок - Наталена Андріанівна Корольова
На тремтячому, посвятному вогнику спалив уважно клаптик ароматного пергаменту з чистим, дівочим признанням.
Видув у вікно легенький попіл, зложив листи й тихою ходою вийшов у напрямі «Водограю Левів».
Згадка про Хадіджу з Ґранади розплелась і розвіялась. А на її арабесках чітко вписаним версетом Корану пробіг напис… не з арабських, а з латинських слів:
— «Ultimo veritas! (Останньому правда!)»
Ось коли, здалося Карльосові, що збагнув він таємний глузд цих слів-обіцянок! Чому? Бо лишив у Святого Гробу того «звіра», що носив його в собі.
— Як же ця правда не заблисла мені — дивувався, — при першому згуку наймення де Кастро, коли Адам назвав його, згадуючи, що там — на далекій і невідомій Волині, десь над річкою Тетерев живе родина з цим найменням?! Це ж — нащадки того де Кастро, що поніс був у Бористенські країни отрую науки Катарів, насіння ворожнечі до тих, хто думає інакше, зерно війни й незгоди!
І знечев’я невідомий Адамів край ніби наблизився до Карльоса. Ясно оформилась думка:
— Та ж і той край, — як і його, Карльосова рідна отчизна! — стоїть на варті християнської Европи від нападів номадів! Заслоняє її своїми грудьми, своєю кров’ю…
— І наші краї «побратими!» Вартують, як ті два леви, що стоять на порозі Альгамбрської брами в Ґранаді! Боронять від знищення вогнем і мечем…
Так глибоко впірнув у свої думки, що спинився перед фонтаном, сам себе спитавши: чого саме сюди прийшов?
Але помітив, що в затінку кам’яного лева поворушилась жіноча постать.
Рожево-фіялковим, — як вечірня хмара, — завоєм, пробігло перламутрове тремтіння.
Спустила голову й слухала мовчки. А Карльос стримано й тихо продовжував:
— …приймаю вдячно дарунок твого неоцінимого приятельства, Хадіджо, як велику для себе честь…
Низько схилився перед молодою сарацинкою, немов перед самою доньєю Хуаною.
— Ніколи не мав я сестри. Ти будеш нею.
Зітхання під завоєм заглушило готове зірватись ридання.
— «Сестрою!» — впало похоронним плачем на серце.
А Карльос говорив далі…
Навіщо ж звучить такими теплими нотками цей глибокий, оксамитний голос, що вимовляє такі безжально-холодні слова? Вже ж бо нема, не може бути жадної надії! — плакало Хадіджине серце.
Невидні під завоєм сльози заливали очі, заслоняли світ…
Здавалось, так далеко-далеко відійшов у тінь чужий лицар, що навіть не можна розібрати, про що він говорить!..
Тільки луна доносить звук його тихого голосу…
— Якщо приймеш, — не як дама службу лицаря, — а як муж приятельство мужа — дай мені свою руку — вловила нарешті дівчина.
Мов захвилювалась вода в тихому озері, — мінливим муаром пробігли блідо-фіялкові переливи завоїв. І з рясних згибок вимоталась ручка-лілея, осяяна росою самоцвітів.
Карльос міцно й щиро стиснув її.
Хадіджа зробила рух, силкуючись притиснути його руку до серця… Та лицар м’ягко стримав її.
І йому було жаль молодого, щирого дівчатка:
— Поцілувати цю бідну, безсилу ручку, що хоче бути гідною руки мужа? — і враз випустив її:
— Не личить устам, що цілують хрест і щойно цілували сліди Христові, цілувати руку невірної!.. І… навіщо будити в дівчині зайві, нездійснимі надії?..
Хадіджа зробила крок до Карльоса:
— Де б не був ти, лицарю… що б не трапилось з… нами обома, — промовила певно, — пам’ятай: Хадіджа не забуде, що ти назвав її «приятелем»…
Урвала й кинулась у темно-сріблясту гущавину, гаптовану ароматними, білими хрестиками жасминів.
— Трель маврської пісні на прощання, — подумав Карльос і пішов до Адама.
Але побратима не було ні в його покої, ні в студіолі, де вони спільно переписували й перекладали…
Бо ж саме в тій хвилині, на другому боці саду він ставив черевички перед щільно затуленою жіночою постаттю.
Серце його стугоніло. Не так від кохання, як від думки:
— Прийме, чи не прийме? Може все це — тільки жарт… забава гаремового дозвілля?..
Намагався вловити погляд очей, але надаремно. Мовчазна постать більш нагадувала не живу жінку, а місячну примару в синьому сутінку ночі.
З-під блакитнаво-зеленої загортки, був іще спущений на очі густий, білий серпанок…
Підозрілий він! Бо такий, носять старі, найпобожніші мусульманки!.. А що, як це дійсно тільки жарт?..
Адам випростувався струнко та рішуче — аж сухо! — озвався:
— Чи знаєш, що приймаєш із цими черевичками?.. Не раб я, тільки полонений у чесному бою… З викупом мені може прийти свобода. Тоді, чи підеш ти зо мною в мій край, де віра й мова мої повинні стати твоїми?
Мовчки, замість відповіді з-під рясних згибок тонких шовків, висунулася боса ніжка.
Ні! Не була це нога старої, побожної мусульманки. Була це справжня, випещена ніжка!
Забряжчали на ній — немов зітхнули, — бранзолети на котнику: добровільні, золоті кайдани.
— Так, не жарт!.. — затремтіло Адамове серце.
А тим часом уже й друга ніжка обула поданий черевичок.
Поривчастим рухом лицар стягнув із пальця перстень — єдине своє цінне майно в неволі.
Двічі цінне, бо був це подарунок еміра Ібрагіма.
Схилився до постаті «невидної нареченої»:
— Звичаєм нашим, візьми мій перстень!
Був цілком певний, що «невидна» — дійсно Зорая.
Так певен, ніби бачив при повному світлі її обличчя!..
Вузька рука, біла від місячної тіні, взяла перстень і мов «згасла» в одягу.
— Хутчій! Хтось іде! — зачувся стривожений шепіт. Із кущів і масивів мірту сарнячим рухом з’явилась Ліндараха. А за нею, легким скоком — неначе в леті! — майнув гепард.
У цю ж мить, дві жіночі постаті зникли в дружніх тінях високих
