Предок - Наталена Андріанівна Корольова
— Марія дель Анґустіяс… Марія від Терпінь, страждань!.. Та, чиє наймення було Беата — щаслива, блаженна!
І раптом метнулась думка:
— Чи не вкрите в найменнях таємне пророцтво? Чи не намічений у них життєвий шлях?.. «Номен — омен» — «наймення пророцтво» чи «пророкуюче…» як вірили римляни… Нарід бо еспанський зве словом «беата» черниць!..
Відгуками пережитої хуртовини послались образи минулого… немов би кидав у нього камінцями Енріко де Кастро:
— Чи ж ми тобі не казали, не оповідали, що в Германії, чернець-августиніянець Мартин Лютер зірвав зі шлюбами чернечими, зірвав із Церквою, щоб оженитись із черницею Катериною Бора, зв’язаною чернечими обітами як і він…» — підсувалась спокуса до Карльоса.
Крутнув головою:
— Ввижається? Чи втішилась згадка?.. Відкіль же цей камінчик, що влетів вікном і ось — лежить біля його руки, на столі? Видно, що той, хто кинув — зручний! Бо Карльос не зачув під вікном ані кроку, ані шелесту.
Підсвідомим рухом відсунув набік камінчик і діткнувся зломаного воску — Каталіниної печатки.
Розламав його, розкриваючи листа…
Поглянув на печатку з розломаним гербом і похитав головою:
— Так розбивають герб негідного члена роду, що зневажив родовий, почесний знак та вкрив його ганьбою…
І неначе вчув відповідь на слово Енріко де Кастро: Еспанія відповідає за примару «поетів із Романії»!
— «Може чернець-відступник, що не додержав своїх обітниць — міг так учинити. Але кастильський лицар — ні!»
Обережно взяв у руку шматочки воску. Зложив їх і відсунув у глиб стола.
Але по дорозі рука відчула камінчик. До нього прив’язаний дрібненький сувійчик. Розгорнув. Дрібні й чіткі фіорітури арабських літер шепотіли до нього:
— «Лицарю сумний! Не відаю болісти серця твого. Тільки знаю, що життя своє дам, щоб ту твою болість зменшити. Бажанням серця мого є бути тінню, що лягає у ніг твоїх. Чекаю коло лев’ячого фонтану. Хадіджа.»
— Хадіджа?!. Чи ж таки й справді життя замкнено в зачароване коло? Невже ж годі вирватись поза події, згадки й усе те, що стало традиціями, переказується в легендах, як факти, що вже раз сталися в житті роду?
Та ж прадавня маврська легенда, записана в анналах, в’яже ім’я Хадіджі-ґранадянки з постанням роду Лясерда! Відтіль відомо: тому не міг перший Лясерда — Альфонсо І[207], — первородний син короля Альфонса Х-го, внук Фердинанда ІІІ-го, Святого[208], стати королем кастильським, що його мати була мавритянка — донька ґранадського еміра і звалася — саме цим найменням: Хадіджа!
Щиро покохав її Альфонсо Х-ий — ель Сабіо, «Мудрець», як його називали, або: «Філософ». Покохав не тільки за красу, але й за те, що «до вершин духа» прямувала молода Хадіджа, відриваючись від усього, що могло щільніше прив'язати її до матеріяльних радостей. Вона також кохала короля-Філософа, але не згоджувалась стати йому за дружину[209]. Та ж — повідає далі легенда, — «не прямування до верхів духа» стало перешкодою між ними, а «химерний знак», що мала Хадіджа-ґранадянка на тілі і якого стидалась до божевілля…
Була це темна, невелика плямка, вкрита густо твердим волоссям, що його не можна було нічим вивести. Ніби було це «попередження» — каже стародавня легенда — «що хто ангелом хоче бути без помочі Божої, може легко впасти аж до стану нерозумної тварини, вкритої шерстю[210].
Але не витривала Хадіджа-красуня і, кінець-кінцем, стала таки дружиною Альфонса Х-го.
Народився їм перший син — із тим же знаком що був у Хадіджі — як і всі пізніші в його роді[211].
Мав його на грудях.
«Ля серда» — назвала жартобливо той знак кастильська ґрандеца[212]. І не схотіла принята за короля «сина мавритянки», ще й відміченого «знаком звір’я».
Дарма, що всі його признали за «справжнього чи «законного» королівського сина: ель Деречо».
Карльос меланхолійно діткнувся рукою свого лівого рамена, немов би хотів пересвідчитись, що є там той остережливий родовий знак. І подумав:
— Тож не впади до стану нерозумної тварини, що не панує над своїми пристрастями й волею!.. Будь людиною!
Ще раз погладив пестливим поглядом підпис, зроблений твердою рукою: розбірно і ясно. Не було ні лукавства, ні підрібки.
Підписана не соромилась за правду свого кохання, що вирвалось із чистого серця шляхетної сарацинки, і не лишала собі дороги до відступу, можливости виректися.
Карльос дістав Херонімове кресало з «вогником з Еспанії». Викресав іскру й засвітив свічку, ту,
