Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Адам добре пам’ятає родинний переказ:

— «Вічно носить Лебідь князівну Свангільд просторами минулого, що його не можна ні цілковито забути, ні повністю згадати.

Метеликами в’ються північні Ельфи, оточують примару Свангільд у безконечно-повторене, замкнене коло.

«Лебідь» не тільки ім’я її, це символ і краю її й її роду: знак у королівському данському гербі.

— Так! Це — знак і на минуле й на прийдешнє. Так! — притакує з імлисто-срібних хвиль зеленоока Нікса — північна сестра волинської русалки.

— Сум… сум!.. Все це — сум! — зітхають, тулячися до русальчиних завоїв, Водяні Дитинчата. А Свангільд-князівна на лебеді-човні й по віках минулих усе виправдується, все погодитись не хоче:

— Сама доля вказала мріям серця мого Вільфреда Швено[190]. Він — Лебідь, так як і я. Чи ж випадково наймення білі, крилаті зустрілись?

І покохала королівна Свангільд не рівню собі, не короленка, а вільного вікінґа, морського орла, що інших законів, крім власної волі своєї, не знав.

Жадного берла, крім меча свого, він не знає і не шанує.

Де сягають до берега хвилі морські — там молилась Европа й тремтіла:

— Боже! Рятуй нас від диких норманів! — благала.

Але Свангільд, данська князівна зітхала, хоч і не чутно, але палко:

— Боже! Зроби, щоб вернувся вже Швено!

— Ой-ой!.. Думи, думи!.. Скільки дум… дум! — жалібно зітхали Дитинчата.

— Так! — притакує Нікса. — 3 вежі над морем мевами линуть вони…

А Ельфи над хвилями кидають сміх:

— Думи несли ми! Ми думи несли! Вільфреда ж носили сині вітрила, що мали на грудях своїх білого Лебедя знак… То вже був не «Швено» символ, але Свангільд-Зорі наймення… А ми — тільки думи несли! І нищили перешкоди. У вінок із чарівних цвітів наперстянок ми заплели і зв’язали Вільфредові дні та хвилинки щастя Свангільд. Ми ланцюгами скували їх. Ми!.. Ми!..

— Сила кохання… ах! Ах!.. — бризкають Нікси зеленоволосі. — Шлях, що ним іде воно, завжди був і є незбагнутий. Таємніший за хвилі… за бурі…

— І от: сум! Все сум… Скільки суму зростає з кохання!.. — тягнуть своєї Водяні Дитинчата.

— Замовкніть ви, Діти Суму! — бризкають на них пригорщами води прекрасні Нікси. — А ми гнали пустинею хвиль сині вітрила! Гнали стало, невтомно… з Лебедем білим і в серці, і в думках. З Лебедем у синіх вітрилах… Все той знак!

— А що осталось? Тільки сум! Все сум!.. — не мовчать Водяні Дитинчата.

— Прокляв бо свою доньку Свангільд її батько-король. Сказав: «Нехай же згинеш сама, і нехай згине твій рід! Нехай згине та, що кинула край свій, що виреклась крови й роду свого!»

— Руки до неба підніс… Місяць у небі сховався, щоб не бачити злоби людської…

— Так, так! Упало слово важке на ніжну Лебідку… — зітхають Нікси.

— Але ми заслонили тоді бліду Свангільд!.. Заслонили собою! — співають Ельфи. — Опили ми обоє Лебедів цвітом гірської наперстянки[191] — цвітом чарів міцних.

— А прокляття ж, що впало? Хто ж його понесе? — зітхають в імлі Потерчата.

— Донька остання з крови моєї, — тужно шепотить Свангільд. — На чужину я по щастя пішла. На чужині я свою долю знайшла. На чужині й та — остання! — помре… ані краю, ні дому свого не пізнавши. Скрізь своя — не своя, скрізь чужа — не чужа, не уйметься корінням, бо нерозважно вирвала я коріння з рідної землі!..

І не знає Адам: