Предок - Наталена Андріанівна Корольова

— Ясний емір велів покликати тебе, сіді[178]. Корабель привіз вісті з далеких країн. Прибули з ним і дервіші[179] з твого краю…

Того вечора дон Карльос більше не вийшов зі свого покою до Адама, як це бувало звичайно.

І Адам лишився самий, у просторому студіолі[180].

Довго сидів над працею, що звичайно робили її вдвох із Карльосом, для Ібрагімової книгозбірні: перекладали з латинської на арабську мову старі аннали записи, історію сарацинських боїв за поставлені хрестоносцями замки-фортеці на шляху з Антіохії, через Алеп, Ґама, Гомс, Дамаск, аж до Єрусалиму. Це була — ще так недавно! — ціла сітка укріплень, вартових на тім «святім шляху», що мав бути назавжди безпечний для християнських прочан.

Адамові очі пробігали рядками назв: Кастеллюм Переґінорум Темпляріїв… замок Сидонський… Джебаніл… Тріполі… А в душі, підсвідомо, ворушилась давня мрія, що загніздилась там іще з юнацьких літ, про таке ж, осяяне славою лицарство… вдома!

Як часто, з коханим своїм братом Василем та іншими юнаками думали вони про те!

І яким барвистим — живим! — стало те юнацьке, вимріяне «лицарство» від зустрічі з дон Карльосом!

Думка оповилася сумом…

Прийшли до Лясерди вісті з дому… може привезли й викуп? Може від’їде? Тоді знову Адам лишиться тут самий…

За нього бо викуп не прийде!.. Не прийде…

Хоч і вистачило б за нього і золота й добра…

Та ж нікому послати!..

З цілої бо родини лишився єдиний брат — Василь… Запальний, сміливий борець, вояк… герой…

Завжди в бою, завжди — в грі зі смертю… там! У залитих татарами степах, у повних небезпеки густих лісах та мочарах.

Де шукати його? Як?.. І… чи живий він ще?.. Бо, як би був живий — напевно мав би Адам про нього вісті…

Обвіяло його тужним сумом… Сповнило холодом… Як бувало — колись! — удома, в осені, коли затягало імлою безмежні волинські багновиська.

Відчув це так міцно й реально, що аж стисся, відкинувшись на бильця фотелю.

Заплющив очі й мов крізь запону сліз заколивався перед ним образ рідного дому, задумливого, тихого, під низьким, перлово-сірим небом…

Так: сірим! Але ж таким ніжним, як очі… що з них готові бризнути сльози… А під тим небом килими лісів… сині, аж фіялково-чорні… Як оксамит жалоби!.. Повні таємниць…

Хто ж знає їх, ті страховинні казки й чарівні дива, що причаїлись та дрімають у таємничих пущах, купаються в срібній Стирі, що розкручує блискучу дорогу-шлях… Задумана, поважна?..

Відчув ніби запах болотяних зел: аїру, жовтих каченців, «чортової бороди» та шелюжини-верболозу…

Серце стиснулось солодко й тужно… З суму, що втратить «побратима»-Карльоса?.. Чи з болю, що не побачить уже більше ніколи рідних просторів?..

Пригладив рукою ясне, аж сріблясте, як місячне сяйво, волосся[181].

Східнім звичаєм носив тут турбан. Але звикнути до нього не міг, як не міг дозволити собі виголити «мов невірний», голови.

І, лишаючись сам, завжди розмотував свій «сім кроків довгий» пруг індійського мусліну.

Присунув до себе скрипти й приготовлені до писання лебедині пера.

Хотів перемогти хвилеву слабість. Узяв перо й красно «вив’язав» назву замку:

— Калаат ель Госен, у назві хрестоносців: «Крак».

Перо легенько рипіло, лишаючи, — мов вирізані, — знаки слів:

— Цей замок боронив шляху від Ґомсу до Тріполі…

До слів — примітка:

— У великих замках фортецях містилось до чотирьох тисяч родин. У менших бувало тільки півтори сотки оборонців[182].

Скрипить перо, ніби пустуючи… Коливається в руці… й, мотаючи своєю білою егреткою, біжить… біжить…

Але думка за ним не поспішає. Вискочила за пергамінові рядки й кружляє довкола назви «Тріполі».

Це ж із ним пов’язана трагічна згадка про «лицарське кохання»![183]..

Ніколи не бачивши, тільки наслухавшись пісень про неї! — закохався лицар Жофруа Рондель у вимріяну красуню — триполійську принцесу Мелісенду. І з того часу мав лиш одно бажання: побачити красуню!

Було це тяжко. Чекати на здійснення цієї мрії довелося довго.

Але Рондель таки досяг своєї мети й Мелісенду побачив.

Тільки ж у мент, коли безжальна смерть затулювала вже йому очі на вічний сон.

А Мелісенда:

— …покохавши таку незмірну любов — співали про це трубадури, ще того ж таки дня, вступила до манастиря босих Кармеліток[184].

Перо спинилось і хилиться до пергаменту…

До кімнати, неначе користаючи з відсутности Карльоса, ввійшов хтось невидний, невловний — і міцними обіймами охопив Адамову думку…

Широкою амбразурою потрійного, маврського вікна лилось потоком місячне сяйво… біле, ясне, сильне, дійсно, як справедливо тут кажуть