Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Але не міг пересилити суму й терпкого смутку, що ліг йому на серце, коли вступив він у «Святі Місця».

Здавалося: ближчою була йому «Свята Земля» поки сам був від неї далеко… А ось, коли наблизився й торкнувся її власною ногою, мусить заплющитись, щоб побачити знову ту «справжню» Святу Землю…

Бо тут… тут лунають у самому повітрі тужливі скарги Марії Магдалини:

— Узяли Господа мого з гробу й не знаю де положили його!..

З усіх учнів Христових найвиразніший слід залишили тут «Сини Заведеєві», що свого часу турбувались питанням:

— «Хто сяде по правиці, а хто — по лівиці», щоб керувати народами…

Бачив Карльос тут «митарів» і «фарисеїв…» В апотезах кадильного диму і в сяйві свічок та лямпад відходили від вівтарів «слуги Божі» з поглядами, що схрещувались гострими лезами.

Очі інших кидали питання-докір:

— Чому тут «і вони»! А не ми — і тільки ми? Бо таки ж нам — і тільки нам! — повинно належати це місце». Бачив також і «нащадків Юди…» Ох, скільки їх тут!

І брязчать їхні монети… Брязчать опадаючи, як металеві сльози, на руці скарбника… Вливаються з відгуком слів латинських, грецьких, слов’янських, вірменських, коптійських… Однак, звучать усі ті слова окремішньо. Ні єдности, ні гармонії вони не творять…

Жовтий, вищерблений місяць дивився з-за Оливної Гори втомленим обличчям змореного й безсонням знудженого хворого…

Обминаючи «пам’ятки людські», Карльос прямував до Бетанії, де шукав відпочинку Христос, після своїх змагань із людською невірою, заздрістю, хитрощами й болістями…

Але «пам’ятки людські» настирливо звертали на себе увагу!

Он там на Оливній Горі, де в тиші молився Учитель — стояла десята римська Титова! — леґія вимірюючи кару Єрусалимові,.

Звідти закликав лицар Танкред хрестоносців до бою з невірними…

І скільки ж пролито тут крови людської». Перемогли «борці за увільнення Святого Гробу» спрагу, голод, невимовно-тяжкі походи й страшні бої…

А себе самих?

Підлягли бурі власних прямувань, ворожнечі, боротьба між собою…

Десь тут, на Оливній Горі — найсвятішому місці Святої Землі була колись церковця…

Писалося про неї в старій «Книжці Пілігримів Скандинавських»…

Два брати — ченці скандинавські — Свен та Аксель, збудували її, щоб у ній вимолити «благословення для свого краю»…

Юдеє! Юдеє! Навіщо налила ти у Ґраля ненависть — найзліщу з усіх: ненависть братню!

Карльос сів на більшому камені при дорозі. З’їв останній яшний корж, що дістав як альмужну. Помацав у торбинці дактилі, що купив був за «бакшиш» у пастушків. Але не їв їх.

Думки перейшли на «Алі-Співака», котрий усі свої жалі й болісті топив у єдиній молитві:

— Вірую!..

Усміхнувся радісно, бо вчора приніс ім’я вбогого, нікому незнаного астурійця, як квітку, що склав її в «Печері Вірую», де, як говорить переказ, зложили Апостоли цю молитву.

Але в мешіту, що стоїть на місці Вознесіння Христового не втрапив: не мав чим заплатити «вступного»…

Пішов далі.

Не великим шляхом, а маленькою стежкою. Спочатку вилася між камінням і раптом обірвалась над проваллям.

Під скелею криво посміхалася беззубою пащею розломаних дверей і зрезиґновано розвалювалась пустка-хатина.

Сліпа, без вікон, — як і «осліплені» Єрусалимські доми, що поприсідали в щілинах вузеньких вуличок, прищулились і чекають…

На що?.. Може на ту «кару», що самі накликали на себе гукаючи:

— «Кров його на нас і на дітях наших!»

І знову сум натис на серце… Знову вчув слабість, ледве дійшов до пустки.

Виснажений тим, що пережив, бачив, передумав — не ліг, а впав на глиняну, подзьобану — людьми чи звірятами? — долівку.

Від великої втоми не міг відразу заснути. І почав відмовляти вервицю за істоту, що видалась йому найближчою: за безумну донью Хуану яка, глибоко віруючи в воскресіння, жила, однак, не життям… а смертю!..

З соняшним промінням раптом бризнуло й освітило ніби повітря, кришталеве дзюрчання сопілки.

Розсипались перли роси, погнались срібні краплини, зливаючись у струмочки — говірливі, веселі, бадьорі…

Карльос підніс голову. Звівся на ноги й вийшов із руїн.

Свіжа мелодія сопілки плеснула щераз прозорою хвилею, закрутилася над головою Карльосовою й розсипалась дощем…

На кручі, над хатиною стояв високий, прямий, як пальма, дід.

Чорний турбан обвивав його голову. Проплетена соняшним сяйвом біла борода мерехтіла на рівній, довгій по п’яти, сорочці. В руках мав очеретяну, обмотану просмаленим шнурочком сопілку.

З-під піни навислих брів блиснули цілком молоді, довгасті, блискучі очі.

Вклонився Карльосові. З гідністю, без перебільшеної ласкавости й швидко подався додолу. Злегка похитуючись з боку на бік, почав, ніби продовжував тільки цю перервану на хвилинку розмову:

— Коли улюбленець Всемогутнього — Великий Пророк, — молився, впала з очей його на землю сльоза. З неї виросла очеретина. І бедуїн-пастух зрізав її собі на сопілку. Як заграв сопілка заплакала, як сумом і тугою змучена жінка. Слухаючи її, жінки ставали, мов квіти райські, що мріють про небо. А соловій, — так кажуть! — зачувши цей голос, упав із трояндової галузки, на смерть зачарований цим співом. Сам Пророк на хвилю спинився в молитві своїй.

— Розколись же ти, сопілко, — промовив — що відвернула мене на хвилю від молитви!»

— З того часу, щоб солодко співала сопілка бедуїна, треба обв’язати її шнуром, умоченим у смолу святої покори!.. А правовірний — як ця сопілка! — найкраще співає, чужинче, коли шлунок його порожній! Чи не маєш, мандрівниче незнаний, яшного коржа при мандрівках своїх шляхами життєвими?

Карльос висипав у пригорщу поетові дактилі:

— Ось усе, що маю!

— То ж не потребуєш ти верблюдів володарки східньої