Предок - Наталена Андріанівна Корольова

А натомість приходять нові…

І всі намагаються «затримати науку Христову!» Всі вносять до неї «поправки», що цілком змінюють її глузд… Вічне «Вавилонське стовпотворення»! При якому «брати» говорять про ту ж саму річ… незрозуміло!

Бо говорять мовами різними! І дратуються, гризуться, б’ються на смерть за те, що інші не приймають їхнього погляду… їхнього нерозуміння… «тільки вірного!» І нагортають… купи сухого листя з… «дерева пізнання добра і зла»!..

Босою ногою піткнувся Карльос об корінь осики, що вибіг на дорогу.

Задрімав ідучи?.. Кажуть, що таке трапляється підчас вояцьких походів.

Свічка в руці похитнулась. І цей рух цілком пробудив мандрівника, хоч і не прогнав утоми. На крайнебі проступало світло.

Мов сиві діди, то тут, то там хитали сріблястими головами присадкуваті оливи та лапаті кактуси, що дрімали при ранній дорозі.

Гаддям стелилась — повзла по землі, — нічим не підперта рева по винницях. Краплини роси, — рясні й пружні, — гаптували сріблом і перлами широке, повирізуване виноградне листя…

Повіяло вранішнім ароматом землі — «фіміямом свіжости», — що кожного ранку нагадує про вічне чудо: відновлення життя! З барвистої імли випливло сонце й широкими розмахами розклало по небі могутні проміння-крила, як стародавній, єгипетський символ вічного життя, «крилатого сонця».

Вічного життя… завжди нового… завжди йдучого вперед, до світла, до радости, до розцвіту…

Це була відповідь на Карльосові думки. Зелень далеких нив ще ховалася в опалевому серпанку…

Під урвищем ходив сіяч і кидав жменю за жменею насіння…

Що міг він сіяти, коли сусідні ниви були зелені? Коли на інших уже — східнім звичаєм, — було з корінням повириване збіжжя?

Може він сіє те «зерно гірчишне», що потім розростеться «могутніше за всі рослини?»… Он, здалеку забіліли стіни й намітились вежі… Єрусалим!..

— Може саме звідси, може саме з цього місця, що на ньому стою, Христос дивився на місто це?..

І, повний зворушення, впав навколішки. Накрив очі повіками, щоб цілком перенестись у глибінь віків, коли «шляхами нашими проходив Він, — творячи добро»…

Карльос цілком відстав від каравани. На що вона? Мета ж досягнена!.. І обітниця, дана Херонімові, дотримана: сам один увійде до Єрусалиму. Без тих, кого приводили сюди дочасні справи: бажання купити чи продати, потреба знайти працю, заробіток… Все те, по що ходять і до кожного іншого міста на землі!

Темний серпанок задимленим склом прислонив на хвилину сонце.

Бреніли тисячі повітряних, ніжних струн. Карльос підвів очі: над ним перелітав велетенський рій диких бджіл.

— Може їхні предки були ті, що давали мед «найсвятішому з святих» — Іванові Хрестителеві? — мигнуло в думці. Але якось тьм’яно, бо ж відчув, немов земля хитнулась під ногами й усе довкола попливло… Як човен…

Утома подорожі, тягар життя, що так ураз зісувався з нього, чи напруження захопленого екстазою серця так раптом обезсилили його?

Чув, як останні сили втікають із тіла, мов вода з розбитого посуду.

Кудись у жовту просторінь відлітав дух… Ось-ось упаде серед шляху…

— Поможи мені, Боже!

Напружився що було ще сил і нетвердим кроком, заточуючись, зійшов із дороги в тінь дуплястої, вузлистої оливи.

Ледве встромив свічку у м'яке порохно в дуплі. Оперся на стовбур і, посуваючися по ньому додолу, ще встиг подумати:

— Господи, невже ж не дозволиш дійти?..

Коли знов прийшов до тями, було вже по півдні.

Смачні пахощі печених кукурудзяних зерен нагадали, що вже давно не їв. Розглянувся з-поза кущів дрібнолистого, дикого перцю та кактусів, що закривали його від дороги.

Недалечко, в долинці, двоє пастушат роздмухували вогничок.

Сухі стеблини й галузки немов поквапливо тріскотіли й палахкотіли. Вогняна вишиванка гаптувала сиву плахту густого диму.

Аромат печених зерен приманив велику, нубійську козу[159]. За нею спокійно підходили ще дві. Але мале козенятко заплуталось у кущах і жалісно мекало. Хлопчик зірвався на рівні ноги і з криком кинувся до звірятка.

Прикрашена намистом, сережками та скляними бранзолетами — «як доросла», — мала дівчинка залилася дзвінким сміхом:

— Коли б крик помагав, — уловив Карльос арабські слова дівчатка, — то осел вибудував би за годині дві кам’яниці! Ха-ха-ха!

Раптом хлопчик затримався. Крізь дрібне листя перців упав йому в око вогник свічки, а потім і постать лежачого Карльоса.

— Чарівник? — засунув пальця в рот неполохливий пастушок.

Нині бо була саме доба, коли найчастіше кусають скорпіони й гади. А таємні «чародії», знаючі на те ліки й «слово», мандрують із місця на місце.

І пастушок дуже зрадів, коли Карльос попрохав у нього трохи води.

За хвилинку мандрівник жадібно пив із глиняної миски свіжо надоєне козяче молоко.

Діти давно мріяли про «Фатимину руку» — талісман, що «відгонить усяке лихо, страх, не вдачі та внешкіднює погляд «урічливих очей…» Може їм його дасть?..

Але виявилося, що Карльос талісманів не має. Мав лише останню монетку. І той «бакшиш» був такий новенький, блискучий, що діти придали ще до молока й цілу чималу торбинку дактилів.

Полишивши свічку при Гробі Господнім, по довгій молитві, сидів Карльос у Гетсиманському Саді, під оливою, що одна з сімох виросла з тих пнів, які ще були за Христа[160].

Був повен вражень і думок. Чувся щасливий, що виповнив свою обітницю. Почував, що «переміг свою спокусу» й що легче йтиметься йому далі по життєвому шляху.