Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Розплющує очі: Марія-Зорая в проміннях заходячого сонця обережно підносить йому голову. І Карльос бачить співчуття навіть у розумних очах гепарда, що не відступає від Зораї ані на крок.

Ліндараха напуває немічного ліком. Навогченою хустиною — тут бо води стільки, що в бочівках та баклажках! — витирає Карльосове обличчя й помалу розчісує желвавим гребінцем його довгу бороду. Виросла вона йому «як Сідові»!.. Вже вдруге на чужині: тоді — в манастирі св. Катерини, і тут — у степу…

— Дякую, Маріє… Дякую, Саро, — називає Карльос і Ліндараху її християнським найменням служниці Лазаревої сестри, Марії… Бо ж помандрувала, — як і та! — світами за своєю панею…

— Дякую, Рустеме!.. — гладить лише поглядом вірного гепарда[241].

За Марією пізнає побратима: бадьорий і невтомний, — як справжній, вправлений у подорожах караван-баш, — Адам з’являється то тут, то там, між валками й возами.

Та найчастіше бачуть його біля повозу Марії чи біля Карльосової лектики.

Гонить від себе тривожну думку, що все глибше вкручується в серце:

— Чи ж довеземо побратима на нашу Волинь? Чи довеземо додому?..

А чи знайде й він, — Адам, — те «дома»?.. Чи ж є там іще якийсь дім? Чи є в ньому господар?.. Чи Василь — любий, єдиний брат?.. Єдиний?.. А може також уже одружений? З родиною? З родиною…

А як не знайде і звалищ, мов той Одисей по мандрівках своїх?..

От, такої! Чи ж йому, Адамові, вільному лицареві! — ще й при коханій, молодій дружині вішати носа?

Земля ж — є земля! Її ніхто не вкраде! Коли ж розграбоване майно, зруйновані будівлі, вибиті — чи взяті до неволі — люди… Досить на Волині і людей, і лісу!.. Відбудується новий замок і… нове життя!..

Валка приготовлялася до нічлігу. Вози розставлено далеко один від одного. А між ними — змінні вартові.

Хоч — ясна річ! — перед зимою й від татарви, як і від сарани, спокійніше. Та не накликуймо біди, спокушаючи Господа!..

Але — самітність і тиша найліпший лік для хворого. Тому велить Адам класти побратима далі від людей, коней, волів і багаття.

Щоб комар та машкара не «виїдали очі», каже напнути «полог»[242] — і довкола протягти по траві смугу старим салом. Занадто бо тепла осінь, то ж щоб не заблудив якийсь полоз-гад, що не дослухав свого «закону»:

— «Спати від Михайла осіннього аж до Юра весняного».

Нечутно підходять до Карльосової лектики нові мандрівники, що пристали до валки в дорозі.

Хочуть бодай здалеку поглянути на того, хто «на власні очі бачив Гріб Святий». Стоять хвилинку мовчки й відходять зітхаючи:

— Вмирає, сердега!

— Та й чого бо йому ще треба на цій грішній землі, коли він пройшов Землею Святою?

— Піде простісенько до раю з тієї Невір-Землі.

А отже ж, не кличе ще до раю душі Карльосової сурма Архангелова. Навпаки: прийшов цілющий сон і приніс хворому полегчення.

І коли вранці, розбуджений півнями, відкинув він полу щільно затуленого на ліщинових[243] дугах «пологу» — швидко протер очі і здивований сів, мов підкинений пружиною.

Тісною стіною стояли отік його ложа відразливі й дивні істоти…

Вперлись у нього безтямним поглядом круглих, чорних очей. Могутні носи-дзьоби з настовбурченими рідкими вусами ніби вдихують повітря: «нюшать»…

Довгі шиї витяглись урочисто, неначе прийшли ті потвори робити над Карльосом суд.

— Духи цієї країни?.. — мигає в Карльосовій думці.

І відживає старовинне повір'я:

— Суд, що творять над відлітаючою душею добрі й лихі вчинки… Невже ж так їх багато, тих лихих учинків?..

Аж холод пробіг по спині. Підвів руку, щоб перехреститись… і упав навзнак на подушки.

Бо ж стіна здригнулась і посунула на нього з сухим, дерев’яним торохкотінням, немов тих «торохкотилок», що їх уживають у Велику П’ятницю замість дзвонів.

Оглушений скриготінням та фурканням крил, черканням довгих ніг об полог, що давно звалився, Карльос і по відлеті останньої дрохви, — що підносяться на крила, розбігшись спершу вперед — не міг збагнути, що він бачить полки «струсів українського степу».[244]

— Це — на щастя! — вирішила Ліндараха-Сара. — Як відлетіли без шкоди птахи «зеленої пустині», так відлетять смуток і біль сіді-дон-Карльоса. І зазеленіє для нього нове життя, як ця пустиня-«степ»! — вимовила справно чуже їй слово.

Гадючки-вогники хитнулись із розпаленого багаття й лягли на оксамит темнозеленого моху.

Їдкий і масний дим густою хмарою поплив угору й огорнув чорною запаскою дуплястий стовбур вікового осокора та поліз поміж уже поржавілі від осінньої вогкости листи.

Дід-бортник у вузьких полотнянках та рудих ходаках-морщаках схилився, мов чаруючи, над багаттям.

Сипав у вогонь різні сухі ягоди та підкладав зеленої, свіжої хвої, щоб курило якнайдужче.

А два хлопці, зі шматками тліючої порохні в руках, як вивірки, прудко видирались по стовбурі до бортні[245] з бджолами.

Долі чекали на мед