Предок - Наталена Андріанівна Корольова
— До-о-о-брі! Та ж ліпше їх мати в солі чи в салі, як на вільному вітрі, у лісі!
Хрудош підставив старій пані зложені одна на одну долоні.
Пані сперлася рукою на рамено доїзджачого, другою вхопилась кульбаки, діткнулась одною ногою підставлених рук і «легким черком» — як на її п’ятдесятку — всіла в сідло.
Мимохіть помацала рукою «корделяс»[279] при поясі. Але ж, з коня — нема ліпше над спис!..
— Дай но, Олехно, оштєп!.. Стільки нас — борзо ліс сполошили! То не дивота, як із нерозуму вепр шугне!.. Ну, — оглянула валку, — з Богом, людоньки! Їзда!
* * *
Тільки що в’їхали у «пригородок» замку, як пані Теофіля завважила, що ліс «віщував» їй правду.
В більшому подвір’ї, перед «мешкальним будинком» тісним гуртом покойові дівчата й замкові драби-вартові стояли проти гостей.
Ключниця — Деморацька та управитель «бурґрав» Трещула розпитували новин. А кобзар Ковдуш, щорічний гість Борковського замку, сивий як наморозь, а співучий, як гірський потік його рідних Карпат, оповідав, де бував, що чував-бачив у світах.
— Вітай, старче Божий! — щиро вигукнула перша, зрадівши гостеві, замкова пані. — От, і наш гірський сиз-орел![280] Так, що ж: зимувати до нас, старче Симеоне?
— Най Господь благословить щастям, здоров’ям, гараздом! Як став[281] — з вістями, ясна пані. А по припочивку тра далі ступати: до Луцьку. Відтіль — до панів Масальських у Вільно. Ще торік передавали «на світло» — в Лавру Печерську, бо ж двоє Божих угодників із роду їхнього[282], у Київських Печерах відпочивають. Мусів бим звіт іздати, що в Києві звидів та звідав, аби мі лихі язики об дідові пусте не щебетали…
Довкола журавлів точились Раїна й Фаїна:
— Чути пісні, чути співи: бір співа! Будуть пісні, будуть дива ще й дива… Одно диво — на діди, Друге диво — на баби, Третє диво — на дівки… Ха-ха-ха!І, не доспівавши, кидались одна до одної цілуватися «з радощів»…
Теї кортить до них. Та ж — не може! Дід Симеон Ковдуш має над нею містичну силу! Його «срібне око», що має більмо, чарує й притягає її більш, як ті «сотки джмелів», що «замкнені в його кобзі».
В замку відомо, що коли прийде Ковдуш, Тея не спустить очей із його «полуди на оці», ні з «закрученої в бублички» жовтаво-сивої бороди.
До вечері накрили дідові в панській їдальні. Але окремо, на малому столику біля великого «ватрана», де ще з весни зложено купу червоних кохликів із малюнками білих лебедів.
Тея, — на стільці, підмощеному шкурятяними подушками, — сидить біля бабуні, за великим столом.
Уже скільки часу той довгий стіл — зовсім порожній! Бо нема за ним отця Каєтана.
Тея не надивується, що отець Каєтан так «довго сповідається» в Дубні[283], де має не одного, — як звичайна людина! — а кількох «отців», що їх так само, як і самого «отця Каєтана» звуть: «домініканами».
Це, дійсно, щось незрозуміле! Бо ані хова[284] Ляля, ані пані Деморацька, молода ще й повновида та кремезна, «як переодягнений драб», кажуть про неї покойові дівчата — не можуть вияснити цієї «отцівської» загадки капеляна.
А таки ж Деморацька — он, вона стоїть за бабуниним фотелем! — знає все на світі!
Та ж тепер не це на думці в Теї. «Божий старець» забирає всю її увагу, дарма, що їсть мовчки.
Але Тея наперед знає, як буде їй соромно, коли бабуня звелить при відході Ковдуша віднести йому «срібний грошик»[285].
А ще соромніше стане, коли дід щось ласкаво її запитає…
Вона вже й тепер червоніє, а з ложки ллється на обрус «чорнина»[286] — юшка з дичини.
Добре, що не бачить бабуня! Але ж пані Деморацька все бачить!
Ах, Боже! І на що на світі стільки того сорому?!
Мабуть це задля того «первородного гріха», що про нього любить говорити отець Каєтан. Але, видно. Раїна й Фаїна цього «гріха» не відчувають!.. Он, сидять обабіч бабуниного фотелю, на подушках, без стільців, та вечеряють, не соромлючись просто «на підлозі як кіт Мацько»[287]. Гукнути б їм? Але вже бабуня починає розмову з
