Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Ні, цвіркун не сюрчить, коли близька небезпека!.. Та й той, що біжить з вістками, не спинився б подорозі!

Повернулась і дихала зовсім спокійно.

Спускаючись додолу, ввійшла у бічний виступ вежі, присвітила й ступила ногою на залізну підойму, що легко піднесла ляду над глибоким, скісним колодязем. Все було в порядку!

— Ох! — зітхнула пані Теофіля, — ну, що крім цього може зробити стара, немічна жінка, нездібна до поважної оборони? Хоч би вже швидче виросла Тея! — міркуючи, виходила знову на середній хідник вежі з бічниці, де під лядою стояли приготовлені до вибуху барила пороху.

Треба було піднести ногою ляду й кинути смолоскип, щоб замок вилетів у повітря, коли б не було надії на порятунок.

Всі замкові люди знали: цей смолоскип кине сама пані дядина…

Байдуже слухала слів вартівця про кілька табунів диких коней, що під самим замком зчинили бійку з великою чередою вепрів-диків, і втомлено наказала:

— Засвітити світло в каплиці… На сьогодні вже досить балачок та співів. На варту — старих драбів. А завтра конче перекопати дороги…

Одначе в «челядній ізбі»[320] не було охоти до сну й по вечірній молитві.

Про переляк забули всі враз, бо всю увагу притягав до себе «віщий дід» — Симеон Ковдуш, — що знає не тільки де що діється, але ж «розуміється й на речах укритих».

— Чи ж то правда, пане-брате, — запитував штикульгавий столяр[321], — що вже сьома тисяча років від створення світу ісхожає[322]? А восьмої, кажуть, — не буде вже? І чи правда, що й виказу більше нема, коли Великдень святкувати? А ті — вищі народу сословія[323] — жадають нового календаря?

Всі замовкли, як у церкві. Тільки приглушено дзенькає об дукачі глиняне, мальоване намисто дівчат, що також прийшли послухати «мудрого старчика».

А Ковдуш, як давновікий пророк, випускає — з беззубих уст, оточених, мов піною морською, білими кучериками бороди, — образ за образом, що їх бачить його «срібне око», «темне» на дійсний світ.

— З давен-давна, браття любе, за світ, за душі людські змагався Сатанаїл[324] із Господом Богом… Одколи бо списом вогненним ударив Лукавого Михайло-Архангел, воїн небесний, а Ілько-пророк святий пометав блискавки й розпорошив вої лихі, — сторчголів вивтікали біси у прірву віковічну… Зорі небесні з дороги їм уступались, Сонце праведне та місяць ясненький проклятих відцуралися: не приняли їх до себе! Тільки земля грішна — нерозумна! — пожаліла й прийняла Сатанаїла-баніту[325] со ангели. А вона ж тоді, братя любе, Раєм була!

От, із того часу і юдить лукавий людей на Бога. Підданців собі щодень збільшує. А хирен єсть чоловік!..

Тому все меншає правди на світі, а то, з дозволу Божого, за кару землі нерозумній, що сама на ся лихо накликала, вся правда ізнищиться, висхне, осякне[326]…

Тяжкі зітхання наповнюють ізбу. Але не чує їх «странний[327] дід».

Зводить догори руки й переходить у ритмований речітатив, «мов ік серцю слова прикладає».

— І Боже сонечко заскаржиться — занарікає: «Ой, не хочу я, Господи, рано сходити, рано сходити, світочку грішному світити… Ой, не хочу я!..

То вгасаючи, мов зморені сном, то знову прокидаючись із густого чаду, палахкотить кілька лучин у поставцях біля челюстей печі… А лойовий каганець на самій печі затягає чорну стелю поволокою…

Під піччю настирливо пряде свою металеву пряжу завзятий цвіркун, задоволений із тепла, що надихали його приявні та нагріла піч.

Та не він, а протягле скрипіння відчинених дверей обриває скандування діда гудця.

М’які, нетверді кроки тяглим шарудінням розтоптують насторожену увагу. Баба Вівдя — «зілійниця»[328] вичовгалась із своєї «сушарні» й обережно тримає обома руками загорнений у ганчірку сивак-горщик[329]. Із горщика курить запашний дим ладану й материнки, а до нього примішується запах сірки.

На грудях у баби намисто не з глини[330], а з висушених риб’ячих очей, твердих мов порцелянові кульки.