Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Замість дукачів — два вовчі зуби та ведмежий киготь.

Вельми стара зілійниця. І хоч дуже добра, а проте її боялися, бо прийшла вона з далека — «десь з Угрів»[331], як «босорканя», жрекиня гірських і лісових богів.

Усі розступаються й Вівдя стає сама серед просторої кімнати. Сиваком, немов коливом[332] на похоронній Службі Божій згори додолу, згори додолу коливає і, промовляючи, ніби не до людей: — Добрий вечір, білий ранок тобі, Земле-Тетяно. Водо-Уляно, — шмигає постолами до дверей.

Вусатий, озброєний драб заступив їй дорогу й озвався ласкавим голосом:

— Нема ще ранку, бабусю! Ще — глупа ніч. Ще люди ані не лягали, не то щоб ся обуджати!.. Не вільно виходити з хати надвір, а тому хто надворі — в хату.

Та Вівдя ніби не бачить драба. Відсуває його злегка рукою й шепелявить беззубим, чорним отвором рота:

— Не руш мене, шинку. Пушти[333]. Мушу «Матінкам» накадити, заздалигоди біду відвернути… Медом-пшеницею їм поклонитись… Воді-Уляні, Матінці чистій, молока не улляли, мучиці пряженої не кинули!.. До рідного ріддя не кликали! Близько проміждо нас лихо ходить! Морену[334] за руку водить! Ох-ох-ох! Близько! Пушти мене, шину! Чи пуштиш, питаю?

У відповідь бабі ніч відгукнулась пострілом.

Суремка кинула з вежі наказ. І заскреготали ланцюги рухомого мосту.

Всі завмерли в хаті в повнім онімінні. Лише баба Вівдя піднесла вгору свій горщок-кадило і, як передтим вичитувала:

— Не знає залізо, що чинить, що робить. Ту силу заліза відає лікар. Лікаря руку веде Господь… І від злої волі, від лиха-недолі най не зведеться зо-зла рука зла…

Отже: «не було писано в зорях» мешканцям борківського замку переспати цю ніч спокійно!..

Тільки що встигла вгрітися під хутряною ковдрою-«покрівцем» пані Теофіля, як затривожив її сон різкий тріскіт вистрілу та вигук суремки.

Та ж цілком не пробудив: чула потім у дріманню і скрегіт ланцюгів на мості. Але оспала думка одурила. Здавалося, що це вже світає! Опускають «малий міст» до обори, на збирання жолуддя…

Сон переборов. Голова старої пані глибше вгрузла в білу піну темних подушок. Але ж настирлива рука вперто стукала в двері просторої одрини[335]. Якби були незамкнені, певне вже хтось трусив би за рамено.

Та ж пані дядина ніколи не забуде замкнутись на ніч, бо:

— Стару жінку і власне дзеркало, не сміє бачити не прибраною слушно!

— Та най уже бо зволять прокинутись, ясна пані! — вже виразно гукає голос пані Деморацької.

Що правда, голос схвильований. Таж не страхом, а радістю.

Замкова пані це розуміє, але все ще не має сили підвести повіки, хоч напів збуджені думки вже тримають зв’язок:

— Ой, стара я вже, стара! — журиться спросоння дядина. — І коли вже та мала Тея мене заступить! — утретє цієї доби думає те саме.

І раптом, немов хтось її підкинув: сіла на ліжку, прудко зсунула ковдру:

— Що? Що кажеш, Деморацю? Який Адам?

— Та ж наш бо, світла пані! Наш дідич!.. Господи!.. Ясний пан Адам!.. З Арабської Землі повернули. Ще й з родиною! З неволі бусурманської!..

— Мати Божа!.. — спинає руки пані дядина. — Матінко Божа!..

І водночас хапається за різні речі…

Але ж, — лишечко! — що ж це? Не може встати з ліжка: ніг немов нема! І серце тріпоче, як накритий рукою метелик…

А під «парадною брамою» пирхають коні, дзеленчить зброя, вириваються різномовні оклики, гупають важкі кроки людей, що несуть тягарі… і скиглить чи нявчить якийсь звір…

Третій день невпинно мете сніг…

Неначе не з неба, а з-під землі виривається й курявою стелиться, вимощуючи білою габою всі заглибини та огортаючи всі опуклини землі.

І нереальною запоною заслонює ця заметіль реальний світ…

А з ним — і розпочаті Адамові праці…

Гарячка охопила його чи не з першого дня, як ступив у рідне гніздо: будувати! Будувати! Будувати, як стій!

Там — нове, там — поновити, що занепало від часу!

— От: справжній дідич! Отець роду! — розцвітає душею пані дядина. Таки дочекалась, кому передати керму!

Тепер уже є кому вести тих, що прийдуть на зміну!

А прийдуть!.. Не можуть не прийти!..

Молоду дружину Адамову — «Мариню-самарянку» — полюбила враз. Немов би її знала з дитинства.

— Та ж чому «самарянка?» — заходиться сміхом Адам.

— А як же? — дивується дядина. — Таки ж і в Святому Письмі сказано, що сам Христос розмовляв «із самарянкою»! А не з жадною «сарацинкою!» В Святій бо Землі — хто не жид і не турок — той самарянин! Так і в Святому Письмі стоїть!

Італійським звичаєм, що