Предок - Наталена Андріанівна Корольова

Мов давні, литовські жрекині-вайделятки[247] були всі в білому: у льняних сорочках та в запасках із груботканої, доморобної, некрашеної вовни.

Молоденькі, мали на голові, обвитій віночком важких кіс, зелені галузочки.

Як рік-річно, так і цієї осени, у близькому до замку лісі Підборі[248], вибирали мед. Барвиста осінь — пашне, але коротке свято. І квапиться вона обдарувати на згадку про минуле вже літо неторкнено — стрункі горобини «добрим намистом»[249].

Сільську сирітку-шипшину прибрала коралевими сережками. На журливу калину бризнула живими гранатами — «кров’ю поляглих за правду»[250]

Повними пригорщами темних агатів сипнула на кущі тернини.

Однаковим колом рік-у-рік приходять ті самі праці, ті самі свята, ті самі турботи, як і зелень лісів, що брунатніють і осипаються в свій час.

І знову зеленіє з весною…

А старі покоління напомітно зміняють нові…

І двигає без зупинки Перший Мотор життя і працю…

Потоки, озера, мочари й непроходимі пущі та хащі ліпше за силу збройну захищають родове гніздо Дуніних — Борки, — від нападу кочовників.

Навіть і тоді — перед 30-ма роками, — коли гуляла і по Волині «мітла татарська» хан Менглі-Гірей — і тоді захистив Господь твердинею лісів та мочарів ці землі.

Давно вже не було й «кари небесної» — «чорної смерти»[251], що часто страховищем ходить довкола, люд хрещений, зляканий «поміром» та «повітрям»[252] до хащів, немов звіря лісового заганяючи.

Тихо в Борках.

Відколи «загинув у бою з волохами дідич Адам», а старший його брат, рвучкий Василь подався без вороття на життя вояцьке, лишились посілості в лісах над Стирою[253] в руках «пані дядини».

— «Пані Теофіля — невіста розшафна[254], жона запопадлива» — говорили про вдову в сусідньому місті Луцьку.

Така й була: і до праць жіночих та господарських дбайлива, і в «науку добру» — лікування зелами втаємничена. Не забувала вона й про «страх Божий», як писав про неї Василеві єпископ віленський[255].

Побожна бо литвинка була. І видно добре знав це навіть і сам пастир.

«Вибирання меду» відбувалось водночас із великою, лісовою виправою.

По цілому Підборі збирали гриби. Влітку, бо вельми гаддям ліс затроєний!

Копали «лікувальне коріння».

А мисливці — з собакарями, — били птицю. Бо ж:

— «Не літь є з лісу йти, та здобичі не нести!»

При «пані дядині» — три невідлучні тіні: маленька внучка Тея[256], сирітка по наймолодшій доньці, та два дівчатка «служебні духи» старої пані й товаришки Теїних забав.

У біленьких сорочечках з вишиваними на плечах хрестами[257] Раїна й Фаїна[258], заквітчані «вовчим хмелем» носять за панею кошики з вінками.

Цілу ніч плели їх «покойові дівчата», мішаючи «семеро квіття до дев’ятьох зел». Бо ж не зраджує побожна пані Теофіля й стародавнього «лісового звичаю».

Раніше, як бризкають іскрами вогники багаття під рукою бортника, пані дядина повісить віночок на галузку дуплястого осокора «щоб не злякалась душа дерева». І заспокоює її ласкавими словами:

— Не тікай, душе зелена! Не лякайся вогню доброго, святого, свяченою свічкою розпаленого. Дай нам мед на потребу, віск — на офіру. Мед при нас. Дим — від нас, на ліси, на діброви, на дряговини, на оболоні. Як було, так най буде! Міцне слово моє. Амінь