Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
«Я вже не витримую з “Пальцями вгору”. Здається, я вже сказав вам, що його переробки стали результатом мого злощасного рішення безпідставно взяти за основу дві зовсім не пов’язані події в батьковій родині — “Пальці вгору” та “Втеча імператриці”. У мене, мабуть, немає іншого оповідання, в яке я вклав так багато роботи й дістав таку малу віддачу.
Його первинна багатослівність обумовлена, звичайно, моєю неспроможністю оцінювати довжину диктованої прози в той час, коли моя права рука була безпорадна. Тому-то воно таке затягнуте».
Попри твердження «я вже не витримую», в березні Фіцджеральд, переглянувши оповідання, відмовився від «Втечі імператриці» та від шпигунської тематики, написав зовсім інше закінчення, місце дії якого переніс у Сент-Пол, і дав іншу назву — «Прийом у дантиста». Інші варіанти, які він розглядав, — це «Нема на те часу», «Дві хвилини на самоті», «Серед сигналів тривоги», «Коли ця жорстока війна» і «З усіх часів». Редактор «Кольєрза» купив оповідання в червні 1937 року, але попросив зробити інші правки. У серпні Кеннет Літтауер сказав Оберу й Фіцджеральду, що «оповідання й досі далеко не в найкращому вигляді. З певних причин — надто вже численних, щоб їх тут згадувати, — нам не подобається нове закінчення. (…) Найкращою в цьому творі була і є частина, в якій дія відбувається на фермі».
8 жовтня, уже працюючи повний робочий день у Голлівуді над сценарієм за мотивами роману Еріха Марії Ремарка «Три товариші», створеного після Першої світової війни, Фіцджеральд написав Оберу:
«Маю намір зробити щось із “Прийомом у дантиста” й “Грою в офсайді”, але рішуче відкладаю це на потім, до щасливого кінця з “Трьома товаришами”, а це, як я Вам уже сказав, потриває на три тижні довше. Тоді або візьму на тиждень відпустку, або просто якось знаходитиму час рано-вранці. Тож скажіть у “Кольєрзі”, щоб не хвилювалися про це. Що довше я чекаю, то більш схильний до свіжого погляду. (…) І перше, і друге видається таким правдоподібним, що я певен: з самим написанням не буде жодного клопоту».
Завдяки свіжому погляду ще раз змінився кінець оповідання. Фіцджеральд помістив розв’язку в столицю й дав новій версії назву «Кінець ненависті». З фінансовою стороною в журналі «Кольєрз» зволікали ще два роки, й остаточно ціну узгоджено в червні 1939 року. 2 червня Обер написав Фіцджеральдові: «Я дуже радий почути, що Ви маєте намір написати ще кілька оповідань. Як вважаю, настав час, щоб Ваше ім’я знову вийшло на видноту, і, напевно, у Вас немає підстав опускатися до двох тисяч доларів. Не думаю, що будь-який журнал попросить Вас це зробити». Нарешті 22 червня 1940 року «Кольєрз» опублікував оповідання, скорочене по саме нікуди, з розкішною ілюстрацією роботи Маріо Купера, яка зображала біляву красуню-янкі й пораненого солдата-конфедерата. На витинку з цим оповіданням Фіцджеральд написав одне слово: «Папка».
Давню історію, яку на ніч розказував батько, Фіцджеральд мав на думці до кінця свого життя. На початку 1940 року Фіцджеральд не зміг продати кінокомпанії «Метро-Ґолдвін-Маєр» сценарій кінофільму про Громадянську війну почасти за мотивами його оповідань. Тоді письменник надіслав цей твір продюсерові Едвіну Г. Нопфу, який заново переписав уривок із великими пальцями, додавши подробиці, взяті з «Ночі в Чанселлорсвіллі» (1935):
«Дівчат розлучили, і їхнє першочергове завдання — знайти одна одну. Перша з них зустрічає рядового-конфедерата з Алабами, якого спочатку боїться й недолюблює. У контратаці північан цей рядовий потрапляє в полон. Неприязно налаштований до полоненого чоловік упізнає в ньому партизана, що воював під проводом Мосбі, й підвішує його за великі пальці. (Таке справді сталося з двоюрідним братом мого батька на Громадянській війні, і я зобразив цей випадок в іншому оповіданні під назвою “Коли ця жорстока війна”, яке “Кольєрз” купив минулої весни, але ще не опублікував). Дівчина-північанка обтинає мотузку, на якій висить полонений, і допомагає йому втекти. Цю дівчину починає сердити несерйозність її сестри. Перебуваючи за лінією військ Конфедерації, вона наполегливо шукала могилу брата. Тепер же, допомігши врятуватися своєму ворогові, під час любовної сцени між ними ця дівчина виявляє, що вони всього за кілька ярдів від братової могили. Впровадивши історію двох дівчат, я хотів би використати напівкомічний характер однієї з героїнь так, як це робив Дадлі Ніколз у “Диліжансі”…
Ми всі можемо дивитися на себе як на таких, що вимахують мечами або доглядають хворих, але воно стає одноманітним. Кінокартина на зразок цієї мала б велику силу, якби ми побачили себе людьми, що їдять, кохають і показують своє дрібне марнославство й дивацтво під час будь-якої катастрофи».
Сценарій фільму не кусючий. Це оповідання, а точніше — ця серія оповідань, багато разів переказаних казок із різними поворотами сюжету й закінченнями, показує, що Фіцджеральд прокладає собі дорогу через головні лінії розламу історії США дев’ятнадцятого століття — від Громадянської війни до пограничних війн. Проблеми раси та етнічності зростають у числі й ускладнюються. Варто також відзначити круговерть міжнародних відносин, питання про Французьку імперію та республіканізм, симпатії колишнього солдата-конфедерата, які скеровують його в певному напрямку.
Пальці вгору
I
Бричка тяглася млявою риссю. Від світанку в ній їхали дві особи й, повернувши за заставою Роквілл-пайк на дорогу до Вашингтона, так само втомились, як їхні коні. Не зваживши на липневу спеку, рудувата миловидна дівчина зодяглась у блакитну бомбазинову[145] сукню й під час подорожі чемно вислухала братові докори на цю тему. Якщо їй належить стати сестрою-жалібницею у вашингтонському шпиталі,
