Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Мабуть, так воно і є. Напевно, хтось залишив її в таксі вчора ввечері. Треба занести цю штуку до контори й дізнатися, чи не питав хто про неї. Може, й винагорода буде.

Водій кинув хутро. Воно знову згорнулося в не варту пошани купку на дні автомобіля.

— То їдьмо, — сказала Ґвен. — Правду кажучи, мушу повернутися до готелю. Досі там уже, напевно, обідають і гадають, що мене вбито.

— Довезти вас до готелю? Зараз гляну, це…

Юнак почав мацати по кишенях, шукаючи червону книжечку.

— Ні, до вашого гаража.

— Я поїду до головного гаража. Диспетчер на Сто десятій стрит — дуже неприємний тип.

— Як вас звати? — спитала Ґвен, коли таксі рушило.

— Здається, Каллаган чи ще якось.

— Хіба ви не знаєте свого імені?

— Моє ім’я… Мене звуть Ітан Аллен Кеннікотт[139]. Подивіться, це написано на моїй картці з фотографією.

Їдучи містом, вони розмовляли. Ітанові був властивий якийсь гіркий подив. Здавалося, життя так недбало кидало ним, що він вважав за краще стояти осторонь і питати: «Що далі?» Його родині жилося комфортно в маленькому містечку донедавна, до двох років тому. У відповідь на таке довір’я Ґвен сказала, що її батько вже не може дозволити собі те, що дозволяв колись, і розповіла про розчарування з чорною перлиною. Зрештою дівчина усвідомила, що її труднощі дріб’язкові порівняно з Ітановими.

— Дівчатам доводиться чекати змін, — ні з того ні з сього вихопився він. — Чоловікам доводиться самим іти на зміни. Так казав мій учитель.

— Дівчата теж самі йдуть на зміни, — відказала Ґвен.

— Так-таки йдуть, — підсміхнувся він. — Знайдіть-но дівчину, яка робить те, чого їй не загадували.

— Це далеко не так, — заперечила Ґвен, лояльна до своєї статі. — Дуже багато чого дівчата починають самотужки.

— Коли хтось за ними стоїть.

— Ні, зі своєї волі.

— Авжеж, вони знаходять хутро… Якщо це можна вважати почином.

Ґвен презирливо утрималася від суперечки. Доїхавши до гаража на Сорок шостій стрит, Ітан припаркував авто назовні й зайшов усередину. За п’ять хвилин він оголосив:

— Аякже, про це хутро питали. Як гадаєте, кому воно належить?

— Кому?

— Місіс Педдлар Тенбрук.

— Ого!

— Воно, либонь, коштує цілий маєток. Колись я почув від диспетчера, що родина Тенбруків володіє землею[140], на якій стоїть цей гараж. — Ітан насупився. — У цю справу замішаний також Майклсон.

— Хто він, цей Майклсон?

— Таксист, що минулого вечора їздив цією машиною. У повідомленні вказано, де саме загублено цю шкуру. Отож Майклсон і припустив, що він сам міг возити компанію, яка загубила таку цінну річ. Він запитав мене, чи не знайшов я її. Я відповів, що не знайшов.

— Чому ви не сказали правди?

— Це ж ви знайшли хутро, хіба ні? Зрештою, це крутий хлопець, такий може наробити лиха. Він може претендувати на винагороду.

— І не він, звичайно ж, знайшов згубу, — зауважила Ґвен. — Але я не хочу жодної винагороди.

Та коли Ітан зайшов до аптеки, щоб дізнатися адресу місіс Тенбрук, Ґвен відчула, що не матиме нічогісінько проти винагороди.

— Якщо ми й одержимо якісь гроші, то в усякому разі половина буде ваша, — сказала вона Ітанові. — Можливо, це допоможе вам вступити до коледжу Вільямса.

А за десять хвилин вони, вражені, чекали біля брами замку на П’ятій авеню. Між великими білими колонами прослизнув старезний дворецький і, вислухавши розповідь Ґвен про знахідку, відповів тремтливим голосом:

— Можете залишити пелерину в мене.

— Ні, я хочу побачитися з місіс Тенбрук.

— Краще б ви залишили це мені, — прохрипів дворецький.

Він простягнув руку до хутра, але Ітан Кеннікотт м’яко відвів її вбік.

— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.

— Її нема вдома. Мені не дозволено повідомляти будь-що незнайомим людям.

Ґвен задумалася. За дві з половиною хвилини місіс Таллівер і її підопічні дивитимуться на завісу, що піднімається перед першим актом спектаклю «О, містере Небо». За хвилину вона прийняла рішення.

— Ми будемо сидіти ось тут, у таксі, аж поки місіс Тенбрук повернеться додому. Однак їй доведеться заплатити за таксі.

Коли Ґвен та Ітан спускалися сходами, за плечима дворецького несподівано почався шарварок. Здавалося, весь хол переповнився хлопчаками. Один із них вистромив голову понад стариганове плече й гукнув із виразним англійським акцентом:

— Гей ви! Що маєте на продаж?

Ґвен обернулася.

— Ви живете тут? — спитала вона.

— Більшу частину часу. Послухайте, це у вас пелерина, що загубила Алішія Райтіна?

— Ця річ належить місіс Педдлар Тенбрук, — відказала Ґвен.

— Так і є, але вона позичила цю річ Алішії Райтіні, оперній співачці. Минулого вечора моя мати приймала в себе більшість артистів театру «Метрополітен-опера». Оця співачка гадала, що в неї тонзиліт, — не в моєї матері, а в самої Райтіни. Отож і залишила пелерину в таксі.

На сходах біля нього з’явилися ще три хлопці.

— Де місіс Тенбрук? — спитала Ґвен.

— Правду кажучи, вона на кораблі.

— Ага.

— Але корабель ще не відчалив. У місіс Тенбрук повелося сходити на борт за чотири години наперед, щоб призвичаїтися до погойдування. Ми якраз ідемо відпровадити її.

— Я хотіла б особисто вручити їй пелерину, — сказала Ґвен.

— То й добре. Судно «Дачія»[141], тридцять перший причал, Норт-Ривер. Чи можна підвезти вас туди?

— Дякую, я на таксі.

Інші три хлопці — віком від шістнадцяти до сімнадцяти літ — злагоджено затанцювали на сходах. Американський танець вони виконували з дивним, геть безглуздим англійським запалом.

— Це три схиблені виконавці румби[142], вихованці Ітона[143], — пояснив Педдлар Тенбрук. — Я привіз їх на весняні канікули.

Танцюючи, вони вклонилися. Ґвен засміялася.

— А ви танцюєте румбу? — спитав Тенбрук.

— Бувало колись, — поблажливо відповіла вона.

Три танцюристи виглядали трохи ображеними. Ґвен рушила вниз сходами.

— Передайте матері, що ми незабаром там будемо, — сказав Тенбрук.

Коли Ітан Кеннікотт від’їхав від замку, Ґвен зауважила:

— Привабливі хлопці. Але мені цікаво, чому вони вважають, що танцюють по-сучасному.

Всю дорогу до пристані Ітан мовчав. Нічого не сказав навіть тоді, коли їх затримала довга лінія вантажівок із полуницями; і Ґвен роздумувала над тим, чи не заздрить він цим іншим хлопцям, які взагалі нічим не переймаються.

І ось усе з’ясувалося. Припаркувавши машину й рушивши з Ґвен до причалу, Ітан зненацька зупинився.

— Це дурість, — озвався він неприродно напруженим голосом.

— Що саме?

— Повернути це хутро. Не треба було його залишати. — Юнак говорив усе швидше, неначе не хотів чути власних слів. — У неї десятки таких хутр, а до того ж воно, либонь, застраховане. Ця річ повинна належати тому, хто її знайшов. Так само, як ота перлина, що