Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— На Олімпійські ігри я не поїду, — вів далі мільйонер. — Маю намір цього літа податися до Тибету. Сподіваюся, там є ліки, які знизять високий кров’яний тиск і без тої дурнуватої операції.

— Туди далека дорога, — засумнівався Білл.

— О, я ж туди не сам вирушу. Міс Морока щойно згодилася підтримати мені компанію — у ролі моєї дружини.

— Розумію, — сказав Білл. Було прикро відчути, що на обличчя повернулася кисла гримаса.

— Бачу, вам не подобається ця ідея, — зауважив спостережливий Джонстон. — Молоденька жіночка старигана й таке інше. А чому ви не попросили її руки, коли була нагода?

І тут Білл узяв та й запропонував руку і серце — не так словами, як поглядом у її невеселі блакитні очі.

— Інтерн не в змозі попросити когось одружитися з ним.

— Докторе Крейґ, щоб вам та просити мене! — докірливо й лагідно вигукнула Морока. — Ви ж тільки сьогодні вранці назвали нас…

— Не будемо про це, — сказав Білл. — Ми не в лікарні. Ет, так чи інакше, а мені здається, що я тут зайвий.

— Звичайно ж, зайвий, — підтвердила Морока, розпачливо силкуючись, щоб вираз її очей збігався з гірким тоном голосу. Що їй вибрати: знову разом із мамою на ґанку фермерського будинку просиджувати в кріслі-гойдалці найкращі дні життя чи знову разом із сестрою відбувати по три виступи за вечір у кінотеатрах від Бангора до Таллагассі?

Морока так глибоко пройнялася цією думкою, що тільки Білл, зненацька відвівши погляд, спонукав її глянути на містера Джонстона. Той смертельно зблід, лівий бік обличчя посіпувався в такт рухів правої руки, що вистукувала на невидимому барабані. Впав би на підлогу, якби не Білл, що вчасно схопив старого за плечі.

— Побудь із ним! — уривисто наказав молодик. — Я принесу каву[126].

III

Доручивши офіціантові кафетерію віднести куди треба чашку кави, Білл зателефонував у поліційну службу екстреної медичної допомоги. Коли повернувся на місце, застав чималий гурт людей.

— Відійдіть, — наказав він, не піднімаючи голосу. — Це дуже хвора людина.

— Що робитимете? — спитала Морока.

— Чекатиму карету швидкої допомоги. Чи випив він каву?.. Влий у нього все до решти, Мороко.

— Я не зуміла. Намацала пульс на плечі. Ледь чутний, ось-ось зникне.

— А я навіть на таке не сподівався.

Ще раз відігнавши юрбу від лавки, Білл кивком голови підкликав найкремезнішого з ґаволовів.

— Допоможіть мені, будь ласка. Я хочу зробити штучне дихання.

Розкарячившись над потерпілим, він розпочав рятункову процедуру. І коли був уже певен, що це безнадійна справа, тіло здригнулося. Водночас Морока шепнула Біллові на вухо:

— Приїхали санітари швидкої допомоги. Що мені робити?

— Скажи їм, щоб почекали.

— Слухаюся, лікарю.

— Потребуєте якоїсь допомоги, сер? — озвався один із них.

— Ні. Хіба що не давайте юрбі підступати сюди.

До містера Джонстона поверталося життя — судомним ковтком повітря, різким рухом, а тоді раптовим опритомненням. Усвідомивши своє скрутне становище, він безуспішно спробував звестися й, засапаний, став розпоряджатися.

— Що це за люди? Заберіть їх звідси! Виженіть їх!

— Лежіть, — приховав усмішку Білл.

І подумав, злазячи з воскреслого тіла: «Ким він вважає цих людей? Офіціантами?»

— Ходімо, — сказав він санітарам. — Ви ж, либонь, привезли ноші.

— Так, сер.

— То вкладіть на них потерпілого. Поїдемо до Бойової лікарні.

Білл рушив за ними, втомлений від перенапруження. Почувся самотнім і знайшов причину цього: Морока забарилася.

— Чи варто мені їхати?

— Рушся, дурненька. Звичайно, варто. Поспішай. Його вже занесли до машини.

— Гадаєте, що хтось там хоче бачити вас і мене?

— Іди ж бо. Не будь дурепою.

У темряві карети швидкої допомоги містер Полк Джонстон слабким голосом зажадав сигари.

— Навряд чи тут вам подадуть сигару, — відповів Білл.

— Якщо так, то хай мене повезуть такою каретою, в якій подають. Ви мали б це знати… ви ж єдиний путящий лікар у цій місцині.

— Мабуть, я не зможу доставити вам…

Доктор Крейґ так і не закінчив цієї фрази. Його кинуло вперед так різко, що він опинився верхи на передньому сидінні, десь у такій позі, як кілька хвилин тому над містером Джонстоном. Поряд пролетіла Морока, пролунав її крик, коли вона вдарилася плечем об міцне скло. Містер Джонстон злетів угору й упав, як лялька. Минула хвилина, поки Білл зорієнтувався в темноті й вискочив назовні, щоб подивитися, що сталося. Багато чого він побачив.

На їхню машину наїхав шкільний автобус, який тепер палав, напівлежачи на високому узбіччі дороги. Верещали маленькі дівчатка, незграбно вибираючись через задні двері. Білл кинувся до однієї з них, охопленої вогнем, зіткнувся з Морокою, що теж вибрала ту саму дитину, й став збивати руками полум’я з іншої школярки.

Два санітари, що вийшли з карети швидкої допомоги раніше, вже рятували дітей.

— Чи є ще хтось в автобусі?! — крикнув Білл після перших нестямних митей.

І тут же побачив, що є. Обгорнувши носовичком кулака, він розбив шибку. Водій швидкої допомоги накинув свій товстий габардиновий плащ на підвіконня й витягнув дівчинку назовні. Білл сам горів, тому трохи покачався в болотистій канаві. Над’їхало шість автомобілів, надійшла допомога. Після швидкої переклички виявилося, що жодної школярки не бракує.

— Хто з вас близько мешкає, хай принесе трохи борошна, — розпорядився Білл. — Ви, дівчатка, сідайте у «швидку» — всі до одної. Один із вас, санітарів, станьте при дверях і допильнуйте, щоб ні на кому не тліла одежа. Не впускайте туди людей, у яких ви не впевнені.

— Так, докторе.

— То до діла, якнайскоріш. Їдьте до відділення швидкої допомоги.

— Ну, а ви самі, сер?

— Дам собі раду. Хтось та й підвезе мене.

Повернувшись до канави й обмащуючи руки грязюкою[127], Білл зауважив поруч Мороку, що робила те саме.

— Зараз хтось нас підкине до лікарні, — сказав він. — Мабуть, нас там впустять, га?

— А що з містером Джонстоном?

— Я й не подумав про нього. Зрештою, його ж везуть «швидкою» до лікарні. Сподіваюся, що на містерові Джонстоні не сидить гурт дівчаток.

— Не сидить. Санітари винесли його, щоб звільнити місце. Він лежить по той бік дороги.

— Живий?

— Схоже, що так. Санітари двічі пробували посадити його он у ту машину.

— Старий шкарбун. Я таки стягну з нього цю шкарпетку або дізнаюся, з якої причини він її не скидає.

Він повторив останнє речення, ставши навколішки, щоб промацати пульс Джонстона.

— Не стягнете з мене шкарпетки, — відказав Джонстон.

— Чому ні?

— Бо її нема. Мені стало ніяково, що вам обом доводиться так старатися задля мене, ото я й подумав, що зроблю це задля вас.