Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

Опанувавши себе, Білл поклався на свою нервову систему — доволі міцну, бо й сам був нівроку дужий, із традицією багатьох медиків за плечима. Він силкувався влізти в запропоновану білизну.

— Ходімо. Але я гадаю, що попутно треба було б іще сказати слово-два цьому пацієнтові.

— Ой, викинь це з голови. Ходімо снідати. Той пацієнт не скидає з себе шкарпеток!

Однак Білл і далі дратувався, вийшовши з приятелем у коридор.

— Я почуваюся не дуже комфортно. Зрештою, цей бідолаха тільки на мене й може покластися.

— Ти робишся сентиментальним.

— Мабуть.

А тепер коридором ішла Морока. Така вже біла, така вже вродлива, що й не зразу розпізнаєш її як таку. Суща морока. Це сутність мороки, уособлена й виклична…

…морока.

Усміхнувшись уже на віддалі ста футів, вона попливла, як хмарка, — проминула була інтернів, та зупинилася, спритно крутнулась, як солдат, підійшла ближче й просто-таки натиснула на них. Ось усе, що вона сказала:

— Доброго ранку, докторе Крейґ. І вам, докторе Мейчен.

Тоді Морока, знаючи, що зробила, сперлася на стіну, свідома, цілком свідома того, що відчутно потоптала глину, з якої зліплені чоловіки.

То був чудний різновид американської красуні, чарівливість якої дуже важко зобразити, бо це мішанина багатьох рас. Не білявка й не чорнявка, вона могла пишатися своєю схожістю на осінню сторінку кухонних календарів тридцятирічної давності з блакитними, а не карими жовтневими очима. Офіційно вона звалася Бенджаміна-Розаліна, а приятелі знали її як Мороку.

На що ще вона була схожа? Двом інтернам вона видавалася гарячою здобою, вершками у сніданковій каві[117].

Усе це сталося за одну мить, а тоді приятелі взялися за своє. Білл наполягав на тому, щоб зупинитися в чергової й залишити записку про те, де його можна знайти.

— Ти з’їхав з глузду на тлі цього старигана, — застеріг його Гарріс. — Чому ти не зосереджуєшся на операції перетину симпатичних нервів, яку ми маємо зробити йому завтра? Ось тоді йому справді буде потрібна допомога.

— Докторе Крейґ[118], до вас телефонують із четвертого відділення, — сказала чергова, міс Гарт. — Візьмете трубку?

Гарріс потягнув його до їдальні, але Білл уперся.

— Візьму трубку.

— За півгодини маєш читати лекцію. Пропустиш сніданок.

— Нічого страшного. Це з палати 1B, правда?

— Так, докторе Крейґ.

— Отуди к бісу. Хотів би я почути твою лекцію цим стажисткам, — гидливо проказав Гарріс. — Що ж, уперед. Вічний з тебе хлопчисько.

Білл увійшов у палату 1В. Містер Полк Джонстон, міцний чолов’яга у свої п’ятдесят, сів на ліжку.

— Отже, ви прийшли, — сердито озвався він. — Мені сказали, що, мабуть, не прийдете, а ви ж тут єдиний, кому я можу довіряти. Вам та ще цій медсестричці, яку прозвали Морокою.

— Вона не медсестра, а тільки стажистка.

— Мені вона видається медсестрою. Послухайте, я вам зателефонував для того, щоб іще раз почути назву цієї операції.

— Це симпатектомія[119]. До речі, містере Джонстон… дозвольте зняти з вас шкарпетку.

— Ні! — гаркнув чолов’яга. — Не дозволю! Вважаю вас лікарями, а не педикюрниками. Якщо маєте мене за дурника, то як, по-вашому, я заробляю гроші?

— Ніхто не має вас за дурника. Містере Джонстон, уже мушу піти на лекцію. Я повернусь.

— Коли?

— Скажімо, за годину.

— Гаразд. Пришліть сюди дівчинку.

— Вона теж буде на лекції.

Білл утік під стогін старого.

Лікарня була розміщена у трьох будівлях, поєднаних алеями платанів та кущів. Вийшовши надвір, ідучи до аудиторії, Білл зупинився на мить і сперся на гілку. Що це за роздратування? Може, це не його призначення — бути лікарем.

«Але ж у мене для цього є фізичні дані, — подумав він. — Є мужність. Сподіваюся, що є. Маю здоровий глузд. Чому ж я не можу вбити в собі цю нервозність?»

Білл вів далі, на ходу відхиливши вбік гілля куща:

«Ось із цими дівчатами я мушу стати віч-на-віч як хтось вартісний. Білле, хлопче мій, стримуйся. Тебе вибрали лектором, а в роботі тобі дошкулятиме ще безліч пацієнтів».

Звідси, з алеї, було видно всіх двадцятьох стажисток, що збиралися докупи в кімнаті для занять, і Білл скористався миттю, щоб заготувати кілька слів, якими він поважно розпочне лекцію під час огляду кролика[120]. Тваринку вже анестезували й оголили їй серце, готове відповісти на адреналін, дигіталіс і стрихнін. Дівчата всядуться й дивитимуться на такий феномен. Гарненькі вони, переважно нетямущі, зате гарненькі. Білл знає, що деякі лікарі недолюблюють тямущих медсестер.

…Як казали ці лікарі, сорок років тому дівчата вибирали такий фах, бо наслухалися про Флоренс Найтінґейл і про життя, присвячене медичній службі. Не одна й досі надихається таким прикладом, інші ж просто вибирають. У найкращих шпиталях пробували викурити ось таких інших. Треба аж трьох років, щоб стати медсестрою. На рік більше — й вивчишся на лікаря. Якщо в жінки це всерйоз, то чому б їй не пристати на такі умови? А тоді Білл подумав:

«Бідолашні діти. Половина їх не має жодної освіти, крім тієї, що ми даємо…»

Гурт дівчат був уже на місці. Білл дійшов до порога — зі своїми нотатками та з двома книжками під пахвою.

— Сили небесні! — вигукнув він і вирішив почекати біля дверей, поки стажистки втихомиряться. Якусь мить Білл споглядав понад парапет ранішню далечінь, знову задумавшись про самого себе. У мить, коли він ступив до дверей, із аудиторії наче вітром видуло когось у зеленій спідниці.

— Докторе Крейґ… — видихнула дівчина.

— Чого це ви так розхвилювалися?

— Зараз побачите чого! Через кролика.

— Послухайте-но. Заспокойтеся. Що з ним?

Годі розпізнати, сміється вона чи плаче. Пробудилося роздратування. Білл подумки вхопив дівчину за плечі й струсонув.

— Що сталося? Що за нісенітниця?!

Він запровадив стажистку до кімнати поперед себе. Вуха заклала ехолалія ідіотського сміху[121]. Протиснувшись до самого його осередку, Білл крикнув:

— У чому річ?!

…і наткнувся на Мороку. У всій своїй розкішній красі вона стояла поряд розтятого кролика й гірко плакала.

Білл не повірив своїм очам, що це вона. Морока видавалася значно багатообіцяльнішою, ніж будь-яка з цих майбутніх медсестер, хоч і без того була Божим даром для чоловіків.

…Раптом поруч зомліла якась стажистка, і Білл підхопив її. Увесь курс охопила істерія, й стало зрозуміло, що її самою лише силою своєї особистості викликала ось ця стажистка, яка дивувала Білла на кожній зустрічі з нею. За якусь частку секунди він постановив не кричати й проказав крізь зціплені зуби:

— Слабодухі ви дівчата. Купа нікчемниць!

Білл