Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Але ви не перепросили мене, — втрутилася місіс Колдвелл.

— Я перепрошу, якщо це допоможе міс Розаліні.

— А я спершу гадала, що з вас справжній джентльмен, — сказала місіс Колдвелл.

— Я теж так гадав. Мабуть, помилявся.

— Досить, докторе Крейґ, — сказав завідувач лікарні. — Дуже невдало склалося. Прощаюся з вами, сер, і бажаю успіхів у майбутньому.

Кинувши розпачливий погляд на Мороку, Білл швидко відвернувся й вийшов із кімнати.

Настала черга Мороки. Дівчина добре тямила, що її карають як за фліртування, так і за сьогоднішній нервовий напад. Що ж, для цих людей медицина була ідолом, а стажистка прилипла жувальною ґумкою до алебастрового п’єдесталу…

— Ми повернемо вам плату за навчання, — м’яко мовив доктор Гаскелл.

Повернувшись до своєї кімнати, Морока стала перед собою в дзеркалі. Кинулася на ліжко, трохи поплакала, а тоді встала й заходилася вкладати пожитки в сумку — ту саму, яку носила, коли була танцівницею й виступала по чотири рази на день[123].

— Ось і кінець, — сказала вона, гостро жаліючи саму себе. — Тільки через те, що я захотіла стати кимось більшим, ніж просто миловидною лялечкою.

Залишалося запакувати недоїдки, й Морока тремтливими руками зав’язувала останнього шнурочка, коли у двері постукав санітар.

— Вас хочуть бачити в палаті 1B, що в четвертому відділенні.

— Хай собі хочуть. Я від’їжджаю. Мене звільнили.

— Мені сказали передати вам.

— Гаразд.

Вона зачинила двері. А тоді зауважила, що на ній і досі медсестринська робоча одежа.

«Гаразд то й гаразд, — подумала Морока. — Ото піду та й скажу цьому старому Джонстону, що я згодна вийти за нього заміж. За весь останній тиждень йому тільки те й на думці».

Йдучи вниз сходами, вона проминула була молоду медсестру, але та схопила Мороку за руку.

— Нам усім дуже шкода, міс Розаліно.

Таке не могло не розчулити, але та сама дратівливість, яка опанувала доктора Крейґа сьогодні вранці, спонукала відповісти:

— Звіть мене, будь ласка, Морокою.

— Нехай так. Мороко, ми всі шкодуємо.

У відділенні безлюдно. Чергової немає на місці, та й байдуже. Морока не зволікала. Глибоко вдихнувши, вона інстинктивно сіпнула руками, наче струсила щось зі стегон, і ввійшла до палати.

Палата порожня.

Як і ліжко. Його начисто оголили від простирадл і ковдр. Імпровізований канат, зроблений з них, обв’язано навколо перекинутого набік комода й перевішено через підвіконня надвір, у темний пополудень. Містер Джонстон утік.

Дівчина повелася просто й невимушено.

«Мабуть, цей чолов’яга збожеволів зо страху, — зміркувала вона. — Таж він загине, спробувавши пробратися через гравійний кар’єр. У його стані!»

Востаннє Морока забавлялася верхолазтвом ще змалку, а однак тут, перелізши через підвіконня, якось давала собі раду, хапаючись за вузли, якими були зв’язані простирадла. Насамкінець упавши й забивши обличчя, вона не помацала носа й не перевірила, чи не зламаний він.

— Моє обличчя ніколи не давало мені щастя, — сказала собі Морока, вирушивши в дорогу. — Сподіваюся, що воно понівечене.

Якусь мить їй вірилося своїм словам, але Морока не була б жінкою, якби зразу ж не схрестила пальців[124].

Білл Крейґ увійшов у палату менш ніж за дві хвилини після того, як Морока вилізла у вікно. Побачивши таку саму картину, він під впливом внутрішнього поштовху зразу ж засигналив дзвінком пацієнта. Прийшла медсестра.

— Чи знаєте ви щось про це? — спитав Білл.

— Та звідки, докторе Крейґ! Зранку містер Джонстон видавався цілком нормальним. Міс Розаліна прийшла сюди, щоб попрощатися з ним, отож я відлучилася, щоб швиденько випити кави…

— То тут була міс Розаліна?

— Так, сер.

— Повідомте інтернові цього відділу про те, що сталося.

— Так, докторе Крейґ.

Вичекавши, поки вона вийде, Білл поліз на підвіконня.

Давно проминув багровий ранок, настало дедалі темніше надвечір’я, коли Білл звернув на залізничну станцію. Світили станційні ліхтарі, й позичена в Гарріса білизна видавалася жовтою у промінні недогорілих ламп. Є надія побачити їх обох тут, якщо досі поїзд не повіз кудись старого. Білл розумів мотиви втечі Джонстона від операції й був певен, що Морока або втекла разом із ним, або пустилася навздогін. Станція — це ж природне місце призначення, нехай лікарняний персонал шукає втікача поблизу шпиталю. Сам Білл майже й не дивився у вікна таксі, яке він упіймав на околиці містечка.

За хвилину він помітив обох у нечепурному залі очікування й, зайшовши до кафетерію, спостерігав їх крізь закопчену шибку. Нерухомо сидячи на ріжку лавки, дівчина опустила чарівні очі й вдивлялася в порожнечу. Як і завжди, нині Білл відкрив у ній щось нове. Морока, як і Краса, має дивовижну властивість — несподівано показувати свої нові грані. Красуню проминали торговці та подорожні, на мить зупинялися, задивлялись, а тоді йшли далі…

Допивши каву, Білл відійшов від буфетного прилавка, вдячний Гаррісові за білизну; адже коли брав її, то й не здогадувався, що принесе нинішній день. Навряд чи вона брудна, навряд чи заяложена. На підході до пари на лавці виявилося, що містер Полк Джонстон, навпаки, справляє майже таке саме враження, яке було досі. Те, що раніше видавалося прилиплим до Білла незбагненним бджолиним роєм, нині стало безліччю реп’яшків. Вони чіплялися до всього тіла геть непотрібними еполетами й наколінниками, широким пасом на талії та знаками розрізнення на манжетах.

Вони удвох якраз заглибились у розмову, коли нагодився Білл.

— Добрий день, містере Джонстон. Добридень, міс Мороко.

Заскочений зненацька, містер Джонстон зиркнув на нього.

— А ви що тут робите? Вас послали по мене?

— Ні, я прийшов із власної волі.

Джонстон пом’якшав.

— Що це з вашим носом? — поцікавився він.

— Знаєте, містере Джонстон, оця драбинка, яку ви змайстрували, не витримала трьох поспіль осіб, і мені добряче перепало. Один із вузлів розв’язався на півдорозі.

Морока засміялася.

— Я міг би зробити кращу, — сердито відказав Джонстон, — якби мав час.

Білл уявив, як усі медики та хворі спускаються й підіймаються мотузяною драбинкою містера Джонстона.

— Чи довго ви вже тут? — спитав він.

— Хвилин двадцять, — відповіла Морока, глянувши на наручного годинника. — Я добиралася близько години. Сіла в автобус за межею міста.

— Я їхав автостопом, — благодушно мовив містер Джонстон. — Прибув сюди на якихось п’ять хвилин пізніше, ніж вона.

— Я впіймав таксі, — сказав Білл, — і посів нещасне третє місце. Нам би на Олімпійські ігри, як Бонтрон, Венскі та Каннінґем[125].

— Гм! — сказав на те містер Джонстон. Видавався вже не таким