Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— Прибережи собі той дріб’язок, леді, — буркнув забіяка й вийшов із кімнати.

— Еге, це йому так не минеться! — вигукнув Педдлар Тенбрук і кинувся навздогін за містером Майклсоном.

— Облиш! — наказала його мати. — Я не витримую таких сцен.

Один із англійців допоміг Ітанові звестися на ноги. Похитуючись, той сперся на стіну й затулив рукою очі.

Понишпоривши в гаманці, місіс Тенбрук знайшла банкноту.

— Дайте йому десять доларів і скажіть, щоб теж пішов собі.

Втупившись у банкноту, Ітан похитав головою.

— Дрібниці, — сказав він.

— Покладіть це йому в кишеню, — наполягала вона, — і спровадьте його.

— Хтось мав би допомогти йому вийти, — з болем мовила Ґвен. — Він травмований.

— Я це зроблю, — зголосився англієць і попросив приятеля, щоб той підсобив.

Збентежена й приголомшена, Ґвен рушила за ними. Її зупинила місіс Тенбрук.

— Почекайте хвилинку, поки я віддихаюся. Хочу поговорити з вами.

— Цей чолов’яга не мав права ось так ударити його, — сказала Ґвен.

— Жахливий випадок. Ніколи не зв’язуйтеся з такими людьми, — відповіла місіс Тенбрук і звернулася до сина: — Педдларе, замов склянку хересу для мене й чашку чаю для цієї юної леді.

— Ні, дякую, мені треба йти, — сказала Ґвен. — Мушу подзвонити своїй наставниці в готелі.

— Ви можете подзвонити з корабля. Педдларе, піди з нею й знайди телефон.

Ґвен сподівалася, що її дівчата пішли на виставу, як передбачалося. Але цілком можливо, що місіс Таллівер досі в готелі, бо непокоїться пропажею своєї підопічної. За кілька хвилин дівчина здивувалася, почувши голос Діззі у слухавці.

— Чому ти не на спектаклі? — спитала Ґвен.

— Я запізнилася. Місіс Таллівер залишила два квитки для нас і записку. Уже йду.

— Скажи їй, що зі мною все гаразд.

— Де ти?

— На кораблі, що йде до Вест-Індії, — двозначно відповіла Ґвен.

— Що? — вигукнула Діззі. — Ти знайшла справжню перлину?

— Маю на увазі, що йде корабель, але без мене. Хотілося б, щоб він відчалив, а я випадково залишилася на борту. Чому ти запізнилася?

— Мене замкнули в пташиному будиночку.

— У чому?

— Я пішла до зоопарку, а доглядач вийшов на обід. Ідіотський випадок. Ніколи вже не захочеться мені дивитися на птаха.

Коли Ґвен повернулася до місіс Тенбрук, ця леді вже пройнялася ідеєю.

— Нелегко придумати нагороду такій дівчині, як ви, — мовила вона. — Мені спало на гадку ось що. Я вирушаю в цю подорож тільки для того, щоб забрати мою стару тітку й привезти її до Нью-Йорка. Отож я й подумала, чи не захотіли б ви підтримати мені компанію й поплисти на цьому судні. Цілком певно, я зможу домовитися про це з вашими батьками, хоч вони й далеко звідси.

Від такої чудової нагоди Ґвен ударило в голову, як від коктейлю з шампанським, але за хвилину вона похитала головою.

— Мабуть, не зможете, — відповіла вона й відверто пояснила чому: — Тато, звичайно, знає ваше ім’я, але він нічого не знає про вас.

— Знаю кількох осіб, які охоче відрекомендують мене, — сказала місіс Тенбрук.

— Дуже вам дякую, але навряд чи воно піде мені на користь.

— Гаразд. — Багатійка була розчарована, бо вподобала Ґвен. — У всякому разі я наполягатиму на тому, щоб ви взяли двісті доларів і купили собі гарну вечірню сукню або будь-що до вподоби.

— Двісті доларів! — вигукнула Ґвен. — Це ж десять вечірніх суконь!

— Справді? То використовуйте цю суму, як вам захочеться. Ви цілком певні, що краще взяти гроші, ніж вирушити в подорож?

— Так, місіс Тенбрук, — силкуючись на стриманість, відповіла Ґвен.

Погано, коли дитина корислива. Відчувалося, що за цими блакитними очима криється прагнення романтики, непозбутнє в пору юності самої місіс Тенбрук. Вона, безперечно, вибрала б Вест-Індію.

Мільйонерка відрахувала чотири новенькі п’ятдесятидоларові банкноти.

На палубах ударили в тарілки й пролунали голоси: «Всім на берег, кому йти сушею». Під прощальне помахування носовичків «Дачія» вислизла в гавань, і п’ять юних осіб покинули причал. На вулиці Педдлар Тенбрук запропонував:

— Ми подумали, що, може, ви не проти повечеряти з нашим гуртом. Ви сказали, що вас четверо. Нас теж четверо, і нам нічого робити. Ми могли б перекусити й потанцювати в «Рейнбов рум».

— Було б чудово, — відповіла Ґвен, — та ось не знаю, чи наша наставниця, місіс Таллівер…

— Я сам поговорю з нею, — впевнено сказав юнак.

— Гаразд… — завагалася вона. — Але чи не завезли б ви мене спершу в інше місце? Точніше — у два місця. Мені треба поїхати в перше, щоб дізнатися, де оте друге.

— Просто скажіть водієві, куди вам треба.

За півгодини Ґвен тихенько постукала в тонкі двері й, почувши мляву відповідь, увійшла.

Це була майже порожня кімната, умебльована лише столом, стільцем і залізним ліжком. У кутку стояли картонна валіза й стос книжок поряд неї. На вбитому у стіну гаку висіли костюм і капелюх. Ітан Кеннікотт, з посинілою й набряклою вилицею, сидів за столом, втупившись примруженими очима поперед себе. На появу Ґвен він сіпнув головою і зірвався на ноги.

— Що ви хочете? — різко спитав він.

— Я тільки зайшла на хвилинку. Мій батько каже, що не варто лягати спати розсердженим, хай там що сталося.

— Скажіть це комусь із тих галантних кавалерів, — гірко проказав Ітан. — Вони можуть усе своє життя бути люб’язними. Але так сталося, що я втратив роботу.

— Ой, мені дуже шкода.

— А чого іншого сподіватися? Зрештою, я, мабуть, і заслужив.

— Гадаю, що це моя провина.

Ітан виклично похитав головою.

— Це моя вина — і мене вже це не хвилює. Мені однаково, чи здобуду освіту, чи ні. Мені все однаково.

— Не можна так думати, — сказала вражена Ґвен. — Ви мусите здобути освіту.

— Великий шанс. — Ітан зробив невдалу спробу реготнути. — Не хочу його, кажу вам. Не для мене він. Коли недоїдаєш три місяці, коли ти занадто гордий, щоб брати допомогу з безробіття, й тобі трапляється такий шанс… Вважаєте мене злодієм, хіба ні? Тоді дозволю собі сказати, що я ніколи в житті не робив чогось такого. Ніколи навіть не подумав про таке, як і ви.

— А я подумала, — збрехала Ґвен.

— Так-таки й подумала.

— Атож. У моїх батьків обмаль грошей, і мені спало на гадку: якщо ми продамо хутро, то я зможу поїхати кудись.

Ітан недовірливо глянув на неї.

— То ви так і думали?

— Не довго, — квапливо відповіла вона. — Але припустила таке. — У пам’яті Ґвен зринула згадка про несправжню перлину й допомогла виплутатися. — Хто знайшов — хай скаче, хто згубив — хай плаче.

— Але про це ви не довго міркували.

— Ви теж.

Мірою того, як завдяки Ґвен він знову