Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд

— О ні! Не повинна! — вигукнула Ґвен. — Батько ж заплатив за устриці.

— Ми могли б дістати тисячі доларів за цю пелерину. Я міг би дізнатися, куди її…

Шокована дівчина обірвала його.

— Мені таке й на думку не може спасти, коли ми точно знаємо, чия ця пелерина.

— Ніхто не знає, що вона у вас, крім тих хлопців. Ви живете не в Нью-Йорку, і вони не знають вашого імені…

— Припиніть! — крикнула Ґвен. — Я ніколи в житті не чула такого жахіття. Ви знаєте, що не зробите цього. Ходімо, і то вже. Дамо собі раду в цій справі.

Взявши Ітана за руку, вона потягла його до транспортера, що подавав багаж до причалу. Ґвен гепнулася на рухому стрічку, гадаючи, що й Ітан сяде поруч із нею, але в останню мить він вирвався. І стояв, із пелериною через руку, дивлячись, як повільно відносить стрічка цю дівчину, оточену сумками й гольфовими ключками.

— Гей, що ви там виробляєте?! — гукнув їй вартовий. — Це ж для багажу призначено!

Але його заглушив пристрасний голос Ґвен.

— Ідіть-но сюди з цією пелериною!

Повільно похитавши головою, Ітан гукнув у відповідь:

— Це ви ходіть сюди! Я б хотів спершу поговорити з вами.

Ззаду обізвався голос із англійським акцентом:

— Що це за гармидер?

Збентежившись, Ітан обернувся — й опинився віч-на-віч із Педдларом Тенбруком та його трьома приятелями.

— Юна леді поїхала транспортером, — пояснив він, зашарівшись.

— Отак і поїхала. Тоді й ми за нею.

Троє юних англійців справді скочили на стрічку й рухались у кільватері дівчини вперед, до очевидно розлюченого вартівника.

— Нам краще зійти сходами, — сказав Педдлар, кинувши цікавим оком на Ітана. Коли вони приєдналися до решти гурту, Ґвен нічого не сказала, тільки відвертала очі від Ітана Кеннікотта.

Троє англійців дієво примножили сум’яття на причалі.

На мить кипуча діяльність навколо майданчика трапа — квапливі стюарди, торохтливі залізні колеса сотні вантажних візків, прудкий запах гавані — начисто вимела прикрий випадок із пам’яті Ґвен. На кораблі вона разом із гуртом ішла багатьма коридорами, вздовж яких стояли стюардеси з ввічливо складеними руками. Передував їм величезний букет — обрамлений нічним жасмином букет із рідкісних ірисів, дельфініумів, геліотропів та сокирок, з ліліями святого Йосифа[144], тільки що доправленими з Нового Орлеана. Ґвен ішла його духмяним шляхом. Коли згущений аромат заклубочився під дверима, стюард, який вів гурт, сказав:

— Ось салон місіс Тенбрук.

Білява жінка-квітка, шикарна за найвибагливішими вимогами Ґвен, звелася, щоб привітати гостей, і один із англійських хлопців сказав:

— Ви не зможете позбутися схиблених виконавців румби, місіс Тенбрук, хай навіть попливете до Вест-Індії.

Ці слова глибоко схвилювали Ґвен; то була подорож яскравих каталогів — тропічних місяців у небі, миготливих басейнів і ніжної музики на зачарованих пляжах.

— О, то вона знайшлася! — вигукнула місіс Тенбрук, побачивши пелерину. Вона взяла цю коштовну річ і спрагло приглядалася. — Скажіть мені, де її знайшли.

— Мабуть, це малоцікава історія, — відповіла Ґвен. — Це сталося на Двісті шістнадцятій стрит.

— А як туди потрапила ця пелерина? Я позичила її співачці — мадам Райтіні, а та, звісно, мешкає в зовсім іншому місці.

— Її знайдено в автомобілі ось цього водія, — додала Ґвен. — Ми обоє знайшли.

— Тоді сядьте й розкажіть докладно. Мені відлягло від душі, бо дуже вже мила ця пелеринка.

Ґвен зразу ж стала розповідати, як її занесло на Двісті шістнадцяту стрит. Коли розповідь закінчилася, місіс Тенбрук сказала:

— І ось ви пропустили спектакль — яка шкода! — Вона розгублено глянула на Ґвен, не дуже-то знаючи, як повести мову далі. — Я помістила оголошення про винагороду в пополудневій газеті…

— Правда, згубу знайшов також цей водій — нарівні зі мною, — швидко перебила Ґвен.

Усі дивилися на Ітана Кеннікотта та Педдлара Тенбрука.

— Все це дуже добре, але я хотів би дізнатися, що він мав на меті, стоячи з пелериною на причалі й кажучи, що не віддасть її.

Ітан спаленів.

— Я цього не сказав.

— Ви сказали щось подібне. Мамо, пропажу знайшла ця дівчина, а таксист не мав із цим нічого спільного.

— Я й не стверджував, що маю щось спільне, — відповів Ітан.

— То як тоді бути? — спитала місіс Тенбрук. — Хто ж знайшов пропажу?

Вона обірвала саму себе, коли теленькнув дзвоник і відчинилися двері, впускаючи бридкий бриз із іншого світу. На порозі стояв архетип усіх легендарних таксистів, брудний, зловісний і грубий, як свиняча шкура.

— Хто тут загубив пелерину? — спитав він твердим голосом.

— Що це означає, стюарде? — різко запитала місіс Тенбрук.

— Мадам, цей чоловік запевняє, що пелерину знайшов саме він.

— Не те що знайшов, — виправив його містер Майклсон. — Я керував машиною, коли в ній залишили цю пелерину, а потім передав машину ось цьому йолопові… — Він кивнув на Ітана. — Він знайшов загублену річ і нічого не сказав мені про це. Я запідозрив щось не те, коли сьогодні він прийшов до гаража. Ну, а стариган, що у вас служить, підказав мені, що й до чого.

Місіс Тенбрук нетерпляче водила очима від одного таксиста до другого.

— Мені належить частина цієї винагороди, — заявив Майклсон. — Минулої ночі я порозвозив усю компанію, а тоді пішов на вокзал Ґранд-сентрал і поспав три години. Я не чіпав машини, а це ж усе одно, що подбав про пелерину.

— Але ви не знали, що в машині була пелерина.

— Не зовсім так. Сьогодні вранці цей хлопець прийшов і поїхав машиною, перш ніж я встиг заглянути в неї. Я працюю в цій компанії дев’ять років, а в нього нині перший робочий день. Отож знаходить він цю річ і нічого мені не каже. А я з жінкою…

— Мені цього досить, — перебила місіс Тенбрук. — Очевидно, що пелерину знайшла юна леді, й жоден із вас двох аж ніяк не може претендувати на якусь винагороду.

— Яка ще юна леді? — спитав містер Майклсон. — Ага, ось ця.

— Якщо ви заглянули в пополудневу газету, — вела далі місіс Тенбрук, — то, мабуть, зауважили, що я не назвала якоїсь певної суми. Тож назву її — по три долари кожному. Це відшкодування за втрачений час.

Відкривши гаманець, вона зняла ґумовий шнурочок із пачки асигнацій.

— Три долари за шиншилову пелерину! Ну, якщо це не…

— Притримайте язика, — перебив Педдлар Тенбрук.

— Мушу ще подякувати цьому хлопцеві за це, — сказав Майклсон. — Ані словом не обмовився, підлий шмаркач.

Він раптово ступив до Ітана Кеннікотта й лівою завдав йому нищівного удару в щелепу. Збитий з ніг, юнак перелетів через низький кофер і лунко вдарився