Я віддав би життя за тебе (збірка) - Френсіс Скотт Фіцджеральд
— Коли ми туди дістанемося, брате? — злегка ткнула його пужалном сестра. — Це ще Мериленд чи ми вже в окрузі Колумбія?
Доктор Пілґрім, капітан, пожвавішав.
— Либонь, це Колумбія. Хіба що ти примудрилася поїхати навспак. Зупинимось і наберемо води ось на цій фермі, що видніє попереду. Тільки, Джозі, не будь дуже вже щирою з цими людьми. Здебільшого це сецеси[146], і якщо поводитимешся надто приязно, то вони з цього користатимуться. Не допусти, щоб вони дерли носа перед тобою.
— Не допущу, — відповіла вона. — Дам їм знати, що ми відчуваємо.
У цій місцині, мабуть, тільки вони й не знали, що цю частину штату Мериленд тимчасово зайняли конфедерати. Щоб полегшити наступ армії південців на Пітерсберг і наостанок відчайдушно пригрозити столиці, генерал Ерлі підвів маршем свій корпус долиною до меж Вашингтона. Випустивши кілька снарядів на передмістя, він розвернув колони стомлених солдатів на відступ до Вірджинії. Ось саме пройшли останні піхотинці, здіймаючи тонку куряву вздовж дороги. Ця низка озброєних бродяг, що за останні десять хвилин прошкутильгали повз бричку, спантеличила Джозі. Назустріч їхали два вершники. Щось у їхньому русі трохи стривожило дівчину й спонукало спитати:
— Що це за люди, брате? Сецеси?
Їй, та й узагалі будь-кому, хто не бував на фронті, навряд чи вдалося б вгадати професію цих людей, а тим більше — визначити, якій справі вони служать. Тіб Дьюлані, що раніше час від часу публікував вірші в газеті «Лінчберг кур’єр»[147], нині носив капелюха, колись білого, плаща жовто-брунатної барви[148] та сині штани, які колись належали солдату-північанину. Єдиним знаком розрізнення слугував патронний ремінь зі штампом КША[149]. У двох вершників була одним-одна спільна риса — чудові нові карабіни, відібрані минулого тижня від Плезонтонових кавалеристів[150].
У вихорі пилу ці двоє спинилися поряд брички.
— Здоров був, янку![151] — озвався Тіб.
Пригадавши братову засторогу про пиху сецесів, Джозі потягла на себе віжки й спинила коней.
— Ми хочемо набрати трохи води, — пояснила вона вродливішому з цих двох молодиків. — Ми… — і враз замовкла, помітивши, що лікоть капітана Пілґріма сіпнувся назад, а долоня лягла на кобуру й знерухоміла. Джозі втямила чому: другий молодик тримав свого карабіна на відстані трьох футів від братового серця.
Повільно, мало не болісно капітан Пілґрім підняв руки.
— Що це — напад? — спитав він.
Джозі зіщулилася й похилилася, відчувши руку, що сягла поза її плечі. Тіб виймав револьвера з братової кобури.
— Що це? — повторив доктор Пілґрім. — Ви партизани[152]? Ґерили?
— А ви хто? — в один голос запитали Тіб і Вош. Не чекаючи відповіді, Тіб звернувся до Джозі: — Юна леді, відведіть ваш запряг трохи далі, он туди, й поверніть на ферму. Там ви зможете напитися води.
Раптом зауваживши, що це красуня, ще й сміливиця, хоча й налякалася, він додав:
— Ніхто вас не скривдить. Ми маємо намір тільки затримати вас ненадовго.
— Скажіть мені, будь ласка, хто ви, — наполягав капітан Пілґрім. — Та чи знаєте ви, що робите?
— Заспокойтеся! — наказав йому Тіб. — Зараз ви в зоні розташування військ генерала Лі[153].
— У зоні розташування військ генерала Лі! — вигукнув Пілґрім. — Отак ви, вбивці, приспішники Мосбі, вважаєте навіть тоді, коли вибираєтесь зі сховків поміж пагорбів і перетинаєте телеграфні дроти…
Коні, що вже були зійшли з місця, різко спинилися — Вош схопив поводи. Чорними очима він зиркнув на північанина.
— Скажете ще одне слово про майора Мосбі — витягну вас із цієї брички й вишурую кульбабками вашу старечу пику[154].
— Тут леді, Воше, — сказав Тіб. — А цей офіцер просто не знає новин. Відтепер він полонений Армії Північної Вірджинії.
Пілґрім недовірливо глянув на них, а тим часом Вош відпустив поводи, й увесь гурт мовчки рушив до ферми. Допіру тоді, коли крізь гілля та листя стало видно зо два десятки коней та зодягнених у сіре ординарців, капітан таки зачув, що тут щось не те й відомі йому новини таки застаріли на кілька днів.
— Що сталося? — запитав він Воша. — Невже тут армія Лі?
— А ви цього не знали? — відказав Тіб. — Оце саме зараз у нас Ейб Лінкольн на кухні миє тарілки, а генерал Ґрант[155] нагорі застеляє ліжка.
— А-а-а! — пробурчав капітан Пілґрім.
— Послухай-но, Воше, я б таки хотів сьогодні ввечері бути у Вашингтоні, коли туди вступає Джефф Дейвіс[156]. Недовго тривав цей заколот янкі.
Джозі повірила в почуте. Зруйнувався її світ — Хлопці в Блакитному, і Союз Штатів Навіки-віків, і Мої Очі Побачили[157] Хвалу Пришестя Господнього. З горя її очі налилися гарячими сльозами.
— Ви не маєте права взяти мого брата в полон. Це ж не просто собі офіцер, він ще й лікар. Був поранений біля Колд-Гарбора…[158]
— Лікар, он як! То він і на зубах розуміється, га?
— Так, це його спеціальність.
Вони добралися до веранди, й розвідники спішилися.
— Отже, ви зубний лікар? — сказав Тіб. — Саме його ми цілу годину й шукали по всьому Мериленді, моєму Мериленді[159]. Якщо зволите зайти сюди, то, напевно, зможете вирвати зуб одному з достеменних Наполеонів[160], двоюрідному братові імператора Наполеона Третього.
Капітан Пілґрім попередив Джозі:
— Вони нічого путнього не кажуть, лишень жартують.
— Жартують? Ми не жартуємо. Це офіцер, приписаний до штабу генерала Ерлі. Цілу годину горлає тут. Медики з санітарами розійшлися хто куди, а ніхто з особового складу не вміє рвати зуби.
На веранду вийшов штабний офіцер і наставив нервове вухо на торохтіння далеких рушничних пострілів. Тоді скосив очі на бричку.
— Лейтенанте, ми знайшли зубного лікаря, — озвався Тіб. — Провидіння послало його просто в наше розташування, і якщо Наполеон досі…
— Сили небесні! — вигукнув офіцер. — Приведіть його. Ми не знали, чи відвезти хворого кудись, чи залишити тут.
Несподівано Джозі вперше в житті спостерігала справдешню інсценізацію Конфедерації, поставлену для неї на оповитій виноградом веранді. Почалося з раптового виходу сивого чоловіка у вишуканому сірому рединготі, а тоді двох молодших, що на ходу впихали папери в полотняну торбу. Відтак посунув цілий набрід офіцерів — один на милиці;
