Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт
– Повтори те, що ти сказав, і я змушу тебе купатися тут доти, поки ти як слід не нап’єшся води! – крикнув Ден, стоячи однією ногою на одному боці вузького струмочка, а іншою – на протилежному й дивлячись вниз на Неда, який борсався у воді.
– Я пожартував! – спробував виправдатися Нед.
– Ти сам вчиняєш мерзенно, нишком гризучи Нета! Якщо я застану тебе за цим ще раз, то кину вже не в струмок, а в річку. Вилазь і забирайся звідси! – люто вигукнув Ден.
Нед поспішно виліз з води й утік. Це несподіване купання принесло йому безсумнівну користь, бо після цього він став дуже шанобливо ставитися до обох хлопчиків – мабуть, втопивши свою цікавість у струмку. Коли Нед зник з очей, Ден перестрибнув через паркан до Нета, який лежав на траві, змучений і знесилений від хвилювання й горя.
– Він більше тебе не мучитиме! – вигукнув Ден, намагаючись заспокоїти товариша. – А якщо спробує, тільки скажи мені: я з ним розберуся.
– Я не звертаю уваги на те, що він говорить про мене, бо звик до цього, – сумно відповів Нет, – але я не виношу, коли він починає обмовляти тебе.
– А може, він каже правду? Звідки ти знаєш? – запитав Ден, відвернувшись.
– Ти це про гроші? – здивувався Нет.
– Так.
– Ну ні, я ні за що не повірю, що ти їх взяв! Тебе не хвилюють гроші. Тобі ж не потрібно нічого, крім жуків, камінчиків та інших подібних речей, – з усмішкою сказав Нет.
– Мені хочеться купити сачок для метеликів – так само, як тобі скрипку, – промовив Ден, все ще дивлячись убік і копирсаючись у землі паличкою. – Чому б мені не вкрасти гроші?
– Гадаю, ти не міг. Хоч і любиш битися, але ніколи не брешеш, і я не повірю, що ти міг вкрасти, – відповів Нет і рішуче похитав головою.
– Я робив і те, й друге. Я брехав найжахливішим чином, я крав овочі з городів, коли втік від Пейджа, бо мені не було чого їсти. Бачиш тепер, який я? – Ден вимовив ці слова своїм колишнім, грубим і безтурботним тоном, від якого останнім часом вже майже позбувся.
– О ні, Дене, не говори, що це ти! Я волів би, щоб це був хтось інший! – вигукнув Нет з таким відчаєм, що Ден залишився задоволений. І це було помітно по виразу його обличчя, коли він обернувся до Нета. Але обмежився лише тим, що сказав:
– Більше не говоритимемо про це. Але не турбуйся, ми все владнаємо, ось побачиш!
Щось в його обличчі й голосі навело Нета на нову думку. Він з благальним виглядом склав руки й сказав:
– Здається, ти знаєш, хто це зробив. Якщо так, то попроси його зізнатися. Мені так важко. Всі відвертаються від мене, а я ні в чому не винен! Якби мені було куди піти, я втік би, хоч дуже люблю Пламфілд. Але я не такий сильний і сміливий, як ти, тому повинен залишатися й чекати, поки не з’ясується правда.
Нет сказав це так сумно, з таким відчаєм, що Ден не витримав.
– Тобі не доведеться довго чекати, – уривчасто сказав він і квапливо пішов. І потім ніхто не бачив його протягом кількох годин.
– Що це з Деном? – питали один одного хлопчики в неділю, що настала після довгого, важкого тижня, якому, здавалося, не буде кінця. Ден часто бував похмурий, але в цей день тінь не сходила з його обличчя й ніхто не міг домогтися від нього ні слова.
Він не пішов гуляти разом з усіма й повернувся додому пізно. Не брав участі у вечірній бесіді, тільки мовчки сидів у куточку, заглиблений у свої думки. Коли пані Джо показала йому особливо хорошу оцінку його діяльності за тиждень у своєму журналі, він навіть не усміхнувся, а, глянувши на неї, запитав:
– Ви думаєте, я виправляюся?
– Звичайно, Дене! І я тішуся з цього – адже завжди вважала, що потрібно тільки трошки допомогти тобі, й з тебе вийде хлопчик, яким можна пишатися.
Ден глянув на неї з дивним виразом гордості, любові й печалі в очах, якого вона не змогла зрозуміти, але про який згодом часто згадувала.
– Боюся, щоб ви не помилилися в мені, але постараюся, щоб цього не сталося, – сказав він і закрив журнал, ніяк не виказавши свого задоволення, хоч раніше завжди перечитував свою сторінку й любив обговорити все написане про нього.
– Чи не хворий ти, мій любий? – запитала пані Джо, поклавши йому руку на плече.
– У мене трошки болить нога. Я краще ляжу в ліжко. На добраніч, мамо, – сказав Ден і, приклавши на хвилину її руку до своєї щоки, пішов.
«Бідний Ден! Він занадто близько до серця приймає горе Нета. Який дивний хлопчик! Не знаю, чи вдасться мені коли-небудь до кінця зрозуміти його», – сказала про себе пані Джо, з великим задоволенням думаючи про те, як Ден останнім часом змінився на краще, але водночас усвідомлюючи, що багато чого вона про нього й не здогадується.
Особливо засмутив Нета вчинок Томмі. Після пропажі долара Томмі сказав йому спокійно, але твердо:
– Не хочу образити тебе, Нете, але не бажаю втрачати свої гроші, а тому, на мою думку, нам потрібно перестати бути компаньйонами.
І Томмі стер напис «Т. Банг і Ко».
Нет дуже пишався цим «і Ко» і дуже спритно розшукував яйця, вів їм рахунок і щоразу додав до своїх накопичень пристойну суму.
– О, Томе! Навіщо ти це зробив? – вигукнув він, відчуваючи, що його добре ім’я в шкільному торговому світі загинуло назавжди.
– Я повинен зробити так, – твердо відповів Томмі. – Еміль каже, що коли один компаньйон зловживає довірою іншого й розтринькує капітал фірми, тобто якщо він краде гроші й втікає з ними, то інший компаньйон судиться або б’ється з ним і після цього вже не має з ним нічого спільного. Ти зловживав моєю довірою й розтринькав мій капітал. Я не судитимуся й не битимуся з тобою, краще ліквідую нашу компанію, бо не можу довіряти тобі й не бажаю стати банкрутом.
– Я не можу змусити тебе повірити мені, – сказав Нет, – і ти не захочеш взяти мої гроші, хоч я з радістю віддав би тобі всі свої долари, якби ти тільки сказав, що не вважаєш мене злодієм. Дозволь мені, як і раніше, розшукувати для тебе яйця. Я робитиму це задарма, без будь-якої плати. Тепер я знаю всі місця, куди кури кладуть їх, мені подобається ця робота, –
