Маленькі чоловіки - Луїза Мей Олкотт

– Ну що ж, більше я нічого не можу зробити. Скажу вам тільки одне: я не згадуватиму про цю крадіжку й хочу, щоб ви наслідували мій приклад. Водночас не можу розраховувати на те, що ви ставитиметеся так само дружньо, як раніше, до того, кого підозрюєте. Але прошу вас ніяк його не мучити – йому й без того буде дуже важко… Ну, а тепер пора братися за уроки.

– Тато Баер був надто вже поблажливий до Нета, – шепнув Емілю Нед, коли вони діставали книжки.

– Помовч краще! – пробурчав Еміль, засмучений тим, що ця подія затьмарила честь Пламфілда.

Багато хлопчиків були згодні з Недом, але водночас розуміли, що пан Баер вчинив правильно. А з боку Нета було б, звичайно, набагато розумніше відразу зізнатися, бо навіть найсуворіше покарання було б для нього не таким болісним, як холодні, зневажливі погляди й відчуження товаришів. Цілий тиждень бідний Нет виносив ці тортури, хоч жодна рука не підіймалася на нього й ніхто йому не дорікав.

Це було найгірше. Якби хлопчики говорили про те, що він вкрав гроші, або навіть побили його, він переніс би це легше, ніж мовчазну недовіру, з якою дивилися на нього всі, не виключаючи навіть самої пані Баер, хоч вона поводилася з ним так само ласкаво, як і раніше. Але найбільше мучив Нета сумний, тривожний погляд тата Баера, бо він палко любив свого вчителя й знав, що обдурив його очікування.

Тільки одна людина в усьому будинку повністю довіряла Нету й захищала його від усіх – Дейзі. Вона не змогла б пояснити, чому вірить йому, попри всю очевидність його проступку. Дейзі тільки відчувала, що він не винен, і гаряче захищала перед усіма. Вона нікому не дозволяла жодного слова сказати проти Нета й навіть стукнула свого дорогого Демі, коли той намагався переконати її, що гроші взяв саме Нет, бо ніхто, крім нього, не бачив, куди їх поклав Томмі.

– Може, кури їх проковтнули – вони страшенно жадібні, – заперечила Дейзі.

А коли Демі засміявся, вона роздратувалася й ляснула свого остовпілого від подиву брата, а потім заплакала й утекла з криком:

– Він не брав їх! Не брав! Не брав!

Ні дядько, ні тітка не намагалися похитнути віру Дейзі в її друга. Вони ніби ще більше полюбили її за це й сподівалися, що її інстинктивна довіра виправдається. Нет не раз говорив потім, коли все вже з’ясувалося, що він не витримав би, якби не Дейзі.

Коли всі інші уникали його, вона постійно намагалася бути поряд. Тепер дівчинка вже не сиділа на сходах, коли він грав на скрипці, а заходила в кімнату. І її обличчя в цей час виражало таку любов і довіру, що Нет забував про своє горе й був щасливий.

Дівчинка просила його допомагати їй з уроками, готувала для нього на своїй плиті всілякі страви, які він мужньо з’їдав, не звертаючи уваги на їх якість: подяка служила для них кращою приправою й робила надзвичайно смачними.

Вона пропонувала йому погратися з нею в крикет або в м’яч, коли помічала, що йому хотілося б приєднатися до ігор товаришів, клала букетики квітів зі свого садка йому на стіл і взагалі намагалася показувати всім, чим могла, що вона його щирий друг і в радості, й у горі.

Скоро і Нен почала наслідувати приклад Дейзі. Вона притримувала свій гострий язичок і не дивилася на Нета з презирством, як ще донедавна. Це був для неї великий подвиг, бо, на відміну від подруги, вона була цілком впевнена, що гроші взяв саме він.

Більшість хлопчиків віддалилася від Нета, але Ден, хоч і казав, що зневажає його за боягузтво, став його заступником і був готовий побити будь-якого, хто образив би колишнього товариша. У Дена були такі самі високі поняття про дружбу, як у Дейзі, й він не зраджував їм.

Якось після обіду, коли Ден сидів біля струмка, спостерігаючи за водяними павуками, до нього долинула розмова, яка відбувалася по той бік паркану.

Останнім часом деяким хлопчикам почало здаватися, що вони несправедливо звинуватили Нета, який так наполегливо заперечував свою провину й так покірно переносив своє вигнання з їхньої компанії. Особливо цей сумнів мучив Неда, який за будь-яку ціну вирішив дізнатися, хто насправді взяв гроші. Він потай уже кілька разів приставав до Нета з розпитуваннями, попри заборону пана Баера.

Нині, побачивши, що той сидить один в тіні паркану й читає книжку, Нед не витримав і заговорив про пропажу. Він докучав Нетові вже хвилин десять, коли Ден звернув увагу на їхню розмову й почув благальний голос свого благодійника:

– Залиш мене, Неде! Будь ласка, залиш! Я не можу сказати тобі нічого, бо й сам не знаю. І недобре з твого боку так мучити мене – адже тато Баер це заборонив! І ти не наважився б розпитувати мене, якби поруч був Ден.

– Я не боюся Дена. Він страшний хвалько й більше нічого. Може, це він взяв гроші, і ти знаєш про це, та не хочеш сказати. Ну, говори ж!

– Він їх не брав, а якби і взяв, то я став би захищати його, бо він завжди був добрий до мене, – сказав Нет так гаряче, що Ден забув про своїх павуків і схопився на ноги, щоб подякувати йому, але зупинився, почувши слова Неда:

– А я знаю, що Ден взяв гроші й віддав їх тобі. Дуже може бути, що він був кишеньковим злодієм – до того, як прийшов сюди. Адже ніхто не знає про нього нічого, крім тебе, – сказав Нед. Він сам не цілком вірив у те, що говорив: йому хотілося тільки розлютити Нета й вивідати в нього правду.

Бажання його частково здійснилося – Нет справді розсердився.

– Якщо ти ще раз насмілишся сказати таке, – крикнув він, – я піду до пана Баера й усе йому розповім. Я не люблю доносити, але не витримаю, якщо ти не даси спокою Денові!

– Тоді ти будеш не тільки брехуном і злодієм, але й негідником, – з усмішкою сказав Нед.

Він не вірив, що Нет, який так покірно переносив образи, що стосувалися його самого, наважиться піти до пана Баера через Дена.

На цьому розмова закінчилася. Але щойно Нед розкрив рот, збираючись додати ще щось, як чиїсь сильні руки схопили його ззаду за комір